Родинне Котигорошкове життя теж не склалося. З Небославою вони фактично розлучилися — жили в різних апартаментах і майже не розмовляли, лише посада Батька Нації не дозволяла Котигорошкови оформити розлучення. Хоча навіщо? Такий стан більш-менш влаштовував його, а ще більше Небославу, яка з головою поринула у великосвітське життя. Вона постійно відвідувала вишукані вечірки, дипломатичні приймання, дорогі ресторани, модні театри і нічні клуби. Як дружині Вождя України їй дарували багато коштовних подарунків, але вона приймала лише діаманти і картини художників трипільської школи. Згодом дарувальники вивчили смак пані президентової і непотріб уже не підносили.

Від дітей Котигорошко теж не знав радощів. Старший син Святополк, військовий пілот, на якого Котигорошко покладав великі надії як на помічника по державній роботі, трагічно загинув — розбився, випробовуючи новий реактивний винищувач «Перун-17». Дочка Ярослава прийняла телесіянство, пішла з дому і як журналістка за освітою стала до праці у телесіянському журналі «Кам'яний дух», який редагувала заслужена телесіянка Ярина Савойська. Молодший син Ярополк ріс маминим мазунчиком, — нічому не вчився, ніде не працював, нічим не цікавився, крім гарного одягу, парфумів і балету. Доброзичливці натякали Котигорошкови, що його дружина зловживає алкоголем і має коханця, а син зловживає кокаїном і теж має… коханця. Котигорошкови було байдуже.

Навесні у Старій Европі вибухнуло чергове повстання проти українських загарбників. Повстанці підняли сині прапори із золотими навскісними хрестами, що було символом і староевропейського політичного сепаратизму, і водночас — телесіянства. До повсталих приєднувалися телесики з інших країн. Та не лише через спільність символіки телесики брали активну участь у антиукраїнських повстаннях, — вони боролися проти утисків їхньої віри.

Котигорошко зібрав своїх генералів, які прийшли уже вбраними в камуфляжі — готовими до нової війни. Котигорошко уважно оглянув своє воїнство і з жахом відзначив, що в ньому абсолютно відсутнє хвилююче збудження, притаманне усім нормальним людям, які збираються на війну. Їм все одно — воювати чи не воювати, вбивати собі подібних чи творити собі подібних з дружинами і коханками на комфортних заміських дачах. А чому я маю брати на себе ще кілька сот тисяч смертей, подумав Котигорошко, але відразу сам впіймав себе на брехні: ти не кровопролиття боїшся, лицеміре, тебе турбують долі двох жінок, до яких ти ще зберіг щось схоже на людські почуття, — до головного редактора телесіянського журналу «Кам'яний дух» та журналістки цього ж видання Ярослави Кощун (рідна донечка відмовилась від батькового прізвища, а взяла мамине дівоче). Адже редакція цього підривного органу у Софії, місті, яке вже в руках сепаратистів і телесиків, і саме його мають у першу чергу бомбувати українські військові літаки перед тим, як розпочати штурм.

Генералам байдуже, а я не хочу, подумав Котигорошко, то, може, не треба?! Що, не треба? Не треба вогнем і залізом ще раз плюндрувати Стару Европу. Але ж тоді розпочнуться подібні процеси в інших місцях — інші теж захочуть державного суверенітету і незалежности від України. А що робити, коли Україна вже не може їх більше тримати, через цю імперську аміцію ось-ось розвалиться економіка України, бо мілітарна машина пожирає уже половину державного бюджету і хоче ще!

— Доповідайте, панове генерали, — звелів Котигорошко, — скільки дивізій потрібно, аби придушити цей антидержавний заколот у Старій Европі?

— Одну! — сказав молодий начальник Генерального штабу генерал-чотар Чорнопес.

— Десять! — заперечив начальник ТАДЕПО генерал-хорунжий Гратко.

— Сто! — висунув свою версію старий міністр мілітарних справ генерал-полковник Цингелюк. Тоді Котигорошко зважився:

— А якщо ми не введемо війська у Стару Европу, а навпаки, виведемо звідти ті, що там ще залишились?

Запала гнітюча мовчанка. Але генерали не обурились, не залементували, не звинуватили його у зраді, отже, внутрішньо вони уже готові до такого варіянту розвитку подій. Котигорошко розглядав своїх генералів. Один Чорнопес молодий і підтягнутий, а решта або повільні і досить уже літні (ти на себе подивися, Вишнеславе, — сивий, зморщений, худий, за кілька місяців сімдесятка гримне), або череваті з червоними пиками і вибалушеними від постійного вереску очима, або зелені тихі алкоголіки, або сині буйні алкоголіки, або масні злодюги, або прикрашені чепурними вусиками похітливці, або сухі канцеляристи в окулярах — і це полководці?! Єдине, що вміють, — це міста військовою авіацією бомбардувати і села танками стирати із землі.

— Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…

Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:

— Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.

Усі генерали тяжко зітхнули.

Відтоді й пішло-поїхало.

Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.

Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.

На довершення Україна втратила Царгород.

Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.