Один з членів Державної Колегії старий міністр фінансів Горщиксрібляк, обмінявшись поглядом із найвпливовішими державцями, повагом встав, розправив сиві вуса і промовив:

— Ми що, батьку? Ми — нічого! Веди нас, як сам знаєш. Ми лише — за.

Державці охоче погодились і енергійно закивали головами… Але — не всі. В трьох різних місцях зали утворилися три енерґетично негативні центри незгоди. Всі спрямували свої погляди туди. З трьох стільців підвелися три патріярхи трьох відламів колись єдиної Законослужницької церкви (спроба подолати розкол між двома патріярхами в Україні призвела до появи третього). Вони були ображені, як обійдені ласощами, діти, і ледь не плакали.

— А телесики? — пробурмотів один із них. — Коли, батьку, ти телесиків вимордуєш?

— Цих єретиків-сектантів! — підказав другий.

— Антидержавників! — патріотично докинув третій. Котигорошко спохмурнів і щось шепнув своєму помічникови, той кивнув головою, вийшов, а повернувся за п'ять хвилин з гербовим папером, який подав Котигорошкови. Протягом цього часу в залі панувала зловісна тиша.

— Прошу уваги, панове члени Державної Колегії, — офіційним тоном говорив Котигорошко, — це указ генерал-президента України, за яким церква відділяється від держави, а право на вибір віри є особистою прерогативою кожного громадянина

України. Хто проти?

Державці байдуже переглянулися, лише три патріярхи

загрозливо підняли свої пастирські посохи.

— Майже одноголосно, — продовжував Котигорошко, — та це не все, оголошене — це пункт перший, пункт другий, що є наслідком першого, — передбачає виведення шановних панів патріярхів зі складу Державної Колегії. Хто проти?

Усі були за.

— Патріярхів прошу покинути засідання, — дерев'яним

голосом відкарбував Котигорошко.

Патріярхи один за одним виходили із зали. Кожен з них зупинявся в дверях, творив знамення своєї церкви (знак яйця з крапкою всередині) і голосно промовляв:

— Прокляття на твою голову, царю бусурманський, безбожнику ти такий препоганий!

Котигорошко стояв блідий, але непохитний.

Потім він оголосив Державній Колегії, що хоче відпочити, тому бере відпустку на три тижні, а державу полишає на шанованого всіма державця — міністра фінансів Горщиксрібляка.

Державці зааплодували, а Котигорошко запросив усіх на обід із зубрівкою.

…В редакцію телесіянського журналу «Кам'яний дух», що містилась на вулиці Короля Горохія Другого у Чернівцях, зайшов відвідувач. Це був немолодий, але ще досить стрункої постави чоловік з буйним сивим чубом і коротко стриженими вусами. Одягнутий він був у твідовий костюм, сірий плащ, темну спортивну сорочку — все, на перший погляд, звичне і непоказне, але при більш прискіпливому вивченні можна було довідатися, що одяг прибульця не лише зі смаком підібраний, але й дуже дорогий.

Прибулець зайшов у приймальню головного редактора і спитав, чи може його прийняти пані головна редакторка. На запитання секретарки, хто, мовляв, він, відвідувач відповів, що його ім'я — Горохій Вишнеславович — «так само, як нашого легендарного українського короля, панночко, на честь якого названа ця славна чернівецька вулиця»… Здивована секретарка не скористалась електронним зв'язком, а особисто пішла доповісти своїй патронесі про дивного гостя. За хвилину вийшла сама пані головна редакторка Ярина Савойська.

— Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!

Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.

— Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу, пане Горохію.

Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.

Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.

— Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?

— Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.

— Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?