“Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі — це безсмертна грузинська поема про самовіддану дружбу і любов. Її головні герої — араб Автанділ та індієць Таріел разом зі своїми коханими — Нестан-Дареджан і Тінатін за допомогою вірного друга Фрідона перемагають усі перешкоди на шляху до щастя.
Переклад Миколи Бажана
© Шота Руставелі
© М.Бажан (переклад), 1983.
Джерело: Руставелі, Шота. Витязь в тигровій шкурі. К.: Дніпро, 1983. 248 с.
OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua), 2004
ВСТУП
Той, що силою своєю сотворив будову світу,
Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-
Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,
Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.
Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;
Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,
Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,
І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!
Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,
І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-
Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?
Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні,
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може й олов'яний молот бити камені міцні!
Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.
Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,
Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,
Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.
О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!
Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?
Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,
І устенну давню повість я нижу в разок перлин.
Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,
Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,
Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-
Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою!
Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,
Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,
Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,
І від гордої красуні жду на схвалення привітне.
Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:
Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.
Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!
Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?
Хай всі люди поважають долю, кожному надану:
Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;
Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-
Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.
Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,
Людям корисно у вірші зачувати слово боже,
Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.
Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.
Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,
Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,
Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.
Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-
Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне
І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-
Він відступить для розгону і уміння явить гідне:
Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,
Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,
Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,
Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»
Є такі, але й інакших знаю віршників багато,
Що не годні слів добрати із разючого булата.
Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,
Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.
Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети
Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-
Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».
Лиш в значних, величних творах визначаються поети.
Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,
Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,
Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,
Тільки їй одній віддати мови звучної музику.