Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.

«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.

З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -

Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.

Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-

Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»

Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,

Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»

Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,

Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».

Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;

Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,

Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,

І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:

«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.

Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-

Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.

Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»

Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,

Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.

І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,

Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.

Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,

Що минула юність, чую кроки старості лихої,

Та в усій моїй країні не зродились ще герої,

Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.

Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,

Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-

Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.

Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».

Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,

Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;

Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.

Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»

Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»

Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,

Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-

Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».

Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»

Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.

Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:

Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!

Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,

Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє

Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?

Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».

«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.

Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.

Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.

Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»

Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,

Залунав і сміх, і співи, жартували між собою

І погодились, заклавшись, з постановою такою,

Що ходитиме без шапки переможений днів троє.

Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,

Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,

Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.

Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».

Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,

Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.

Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-

Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».

Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.

Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,

Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,

І царя він просить вийти із хоромини своєї.

Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.

Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.

Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,

Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.

Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,

Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,

Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».