Тратить всю красу троянда, цвітом в'янучи недужим!

Брат нехай по-братськи діє,- сили спільні ми напружим.

Так живи, як ти волієш, як підкаже норов твій:

Схочеш - станеш знову мудрим, схочеш - в безумі шалій,

Та будь гарний, величавий в поведінці життьовій!

Тільки сам себе не страчуй і вогонь в душі розвій!

Про одне тебе я прошу: в цій печері через рік

Стрінь мене - зі всього світу я зберу новин потік.

В час, коли цвітуть троянди, повернусь сюди навік,-

Будь, цей цвіт узрівши, пильний, мов зачувши песій клик.

Як за час такий не зможу я прийти до цього краю,

Знай напевне: я вже мертвий і по світу не блукаю.

Буде це достатнім знаком, щоб ридати від одчаю;

Чи радій тоді, чи, може, сповнись тугою до краю.

О, невже з вини моєї ще потяжчає твій гніт?

На коні або на морі,- хто зна, де покину світ?

Я - не звір безмовний, отже, це прощальний мій привіт.

Що мені дасть божа воля і небес коловоріт?!»

Таріел сказав: «Не буду турбувать тебе словами,-

Ти мене, що б не казав я, не послухаєш з нестями.

Як твій друг не йде з тобою, ти іди його шляхами.

Всі діла таємні врешті стануть явними ділами.

Ти колись і сам повіриш у діла мої смутні.

Вдома бути чи блукати - це однаково мені!

Все звершу я, що ти скажеш, хоч би був у маячні,

Тільки знай, що я загину, як ти вмреш на чужині!»

Поклялись вони не знати ані зради, ні сваволі:

Сіли верхи, і помчали, й дичину забили в полі,-

Повернувшись, знов серця їх заридали від недолі.

Мисль про завтрашню розлуку додала до болів болі.

0 читальнику цих віршів, плач, схили чоло на руки!

Серце, з серцем розлучившись, що робитиме від муки?

Завдає розстання з другом смертовбивчої розпуки,-

Хто не знав, хай той відчує гніт і гіркість дня розлуки!

Вранці з дівою розставшись, кіньми рушили з гори,-

Із очей у трьох лилися сльози чорної жури,

1 пашіли їхні щоки, мов пурпурні прапори.

Озвіріли зовсім леви з тої тужної пори.

Віддаляючись, ридають. Діва плаче ошаліло:

«Повертайтесь, леви, ціло! Хто прославить ваше діло?

Небо, вогняне світило, зорі райські, вас убило!

О, життя страшне горнило, де моє палає тіло!»

День ішли вони, минувши гірні схили, перевали;

Як на берег моря вийшли, на ночівлю там пристали,

Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,

Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.

Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!

Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?

Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.

Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»

Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,

Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:

«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;

З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».

Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;

Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.

Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.

Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!

Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,

їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!

Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;

Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.

Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.

Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.

Один одному гукали, доки не сховались з зору;

Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.

«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?

Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!

Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,

Та не кида бог людини, що покинута тобою».

Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;

Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.