Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.

Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».

Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,

І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,

Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-

Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.

Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,

Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.

Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,

І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.

Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:

«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».

Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:

«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»

Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.

Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,

І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -

І ридають, бо не видно Таріела аніде.

Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!

Я веду моє світило, блискавичний лику чар.

Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.

Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».

Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;

Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.

Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!

Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»

Люди брами розчинили, принесли від них ключі,

Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;

У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,

Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.

Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;

Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,

Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,

Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.

В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,

Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-

Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.

Підійшли вони до нього; наче сина обняли.

До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.

Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-

Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.

І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.

Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:

«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:

«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-

Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»

Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,

Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.

Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:

Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».

Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?

Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.

Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».

Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»

Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,

Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,

І до Нестан-Джар говорить: «Геть покинь слова невтішні.

Ще радітимем - чекають нас утіхи дивовижні».

Реченець якийсь проходить, час минає невгамовно,-

І прийшли до них вельможі, уклонилися шановно;

Ті сонця їм навстріч вийшли, обіймали всіх любовно,

Всіх вітали, цілували поодинці, послідовно.

Від Фрідона з Автанділом співчуття було явлене.

Таріел сказав: «Цих левнів ви не знаєте, о нене!

Нас вони порятували - більше слів немає в мене -

Нам обом життя вернуло витязівство їх шалене».

Всі пішли в палац,- врочисто зустрічала їх столиця.

Мов казання привселюдне, так промовила цариця:

«Ворогів, що нас гнітили, божа знищила десниця,

А тому я можу нині і радіти, й веселиться.

Поскидайте всі жалобу! Грати треба сурмачеві,

В барабани треба бити і хвалу співати дневі.

Злотним поясом прикрасьте пишні одяги парчеві.

Хай вже більше не дзюркочуть ваші сльози по цареві!»