Куди поткнутися? Де заховатись? Шлях на нижчi поверхи вiдрiзано: звiдти вже лунає гупання численних нiг. Отже, тiльки вгору й вгору.

Скiльки тривала оця шалена гонитва, якими тунелями, переходами, сходами бiг Коля Рибаков - вiй не запам'ятав. Все тiснiше замикалося навколо нього кiльце переслiдувачiв, все менше лишалося в хлопця сили.

В одному з темних закапелкiв вiн зупинився на хвильку, висмикнув з-за пазухи карту, зiжмакав її, запхнув у щiлину мiж гвинтовими сходами й побiг ними. Зупинився, знеможений: тiкати далi не було куди - над головою тiльки люк з великими закрутками. Коля смикнув за одну, потiм за другу. Кришка люка повiльно пiднялась, у отвiр ринуло холодне повiтря, засвистiв у вухах вiтер.

Хлопець насилу видерся стрiмковисною драбинкою на зовнiшню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.

Ось-ось настане свiтанок. Уже засяяли перлисто-рожевим свiтлом високi хмарки, але тут ще панує темрява. Тiльки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.

Свистить зустрiчний вiтер, - ба, не вiтер, а справжнiй ураган. Вiн намагається змести пiдлiтка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцевi навiть уже й не страшно. Тримаючись за поручнi, що протяглися вздовж "спини" дирижабля, вiн просувається вперед, похнюплений. Поспiшати нема куди.

Та ось вiн насторожився, напружився: замовк глухий гуркiт двигунiв дирижабля, поступово слабкiшав вiтер.

– Колю! Почекай, Колю!
– пролунало ззаду.

Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освiтлений знизу, вилiзав знайомий йому льотчик-майор.

– Колю, негайно йди сюди! Тобi нiхто не заподiє нiчого поганого.

– Не пiдходь!
– злiсно вигукнув пiдлiток.
– Живцем не вiзьмеш! Стрибну вниз!

– Колю, але ж ти нiчого не зрозумiв! Справа в тому, що...

– Все зрозумiв, клятий фашист! Не пiдходь!

...I не помiчає Коля, що ззаду нього повiльно пiднялася кришка люка, звiдти виповз бородатий здоровань... пiдкрався тихесенько... i схопив його за руки.

Де й узялися в хлопця сили! Вiн гамселив нападника колiньми i головою, борсався, викручувався. I хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилiй площинi.

Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червонi кола. А потiм запали темрява й тиша.

?

На канапi в каютi дирижабля лежить зв'язаний Коля Рибаков. Поламаний стiлець на пiдлозi, зсунутий стiл, розкиданi речi свiдчать, що пiдлiток продовжував боротьбу i тут.

На стiльцi проти Колi, спершись руками на колiна, сидить бородатий, йому рокiв тридцять, - i промовляє гучним басом:

– Востаннє запитую: вiддаси карту?

– Iди геть, фашист!
– цiдить крiзь зуби Коля.

– Одумайся, хлопче!

– Iди геть!

Бородань усмiхнувся, вийшов з каюти. Бiля порога стрiвся з старим у цивiльному.

– Ну, як, Федю?
– запитав той стурбовано.

– Бешкетує, товаришу академiк! Довелося зв'язати. Ось так, товаришу академiк: кажуть, молодь нинi не та, що ранiше була. А поглянули б ви на цього пуцьверiнка! Я до нього вже й ладком - машину навiть пропонував, - i з погрозами. А вiн...

– Даремно, Федю!
– незадоволено похитав головою старий.
– Ви б краще пояснили йому що до чого.

– Пояснював. Не хоче навiть слухати.

– Ну, гаразд. Тепер спробую я. Старий вiдчинив дверi каюти, зупинився на порозi. Усмiхнувся:

– Ну, здрастуй, герою! Федю, розв'яжiть хлопчика... Тебе звуть Коля?

Хлопець дивився на старого мовчки, спiдлоба.

– Колю, якщо через...
– старий поглянув на годинник.
– Якщо через годину в мене в руках не буде тiєї карти, яку ти взяв, загинуть сотнi, а то й тисячi людей.

Отут уже Коля не витримав.

– А якщо буде, то через годину загинуть мiльйони, так? Ви зiрвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.

– Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний!
– старий витяг з кишенi пiджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця.
– Бачиш?

Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:

– Партквиток можна пiдробити або вкрасти...
– примружив повiки.
– А японець - хто?

– Японець? Так це видатний учений, геофiзик Судзукi...
– старий на мить замислився.
– Ну, гаразд, ходiмо, я тобi все покажу i поясню. Тiльки, прошу, не бешкетуй i не тiкай. У нас немає часу.

Не можна сказати, що хлопець повiрив словам старого. I все ж вони збудили сумнiви в душi: а може, справдi йдеться не про вiйну? Може, справдi проводяться якiсь науковi дослiдження? Але якi?