Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.

Швидким поглядом хлопець обвiв примiщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура - радянська, написи - росiйською мовою. А люди... Троє японцiв у цивiльному, один з них, отой Судзукi, докiрливо хитає головою. Троє в радянськiй вiйськовiй формi: полковник, знайомий майор i лейтенант. Дивляться, всмiхаючись. А на столi посеред рубки лежить карта - така ж, як i та, що поцупив Коля, тiльки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукi, вимальовуючи всiлякi значки.

– Сiдай, Колю, - сказав старий i поклав перед хлопцем велику папку. Ти знаєш, що таке тайфун?

Коля кивнув головою.

– Нi, хлопче, не знаєш i навiть не уявляєш!
– старий розкрив папку i почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафiксовано картини руїнницької дiї урагану.
– Коли на узбережжя Японiї налiтає тайфун - кораблi викидає на берег, в повiтря пiднiмаються дерева й будинки, гинуть тисячi людей. У червнi 1962 року пiд час циклону в Iндiї загинуло двадцять двi тисячi чоловiк; в шiстдесят третьому роцi циклон зруйнував на Кубi понад тридцять тисяч будинкiв, було пiвтори тисячi жертв. У вереснi 1928 року ураган буквально зiтер з лиця землi столицю Гваделупи Пуент-а-Пiтр... Не буду продовжувати перелiк - у нас немає часу. Скажу тiльки, що досi не було жодного порятунку вiд тайфуну. Але мiстер Судзукi...
– японець, почувши своє iм'я, дещо насмiшкувато вклонився.
– Ну, i частково я, розробили теорiю про критичнi точки атмосферних процесiв.

Старий кивнув Колi, разом з ним пiдiйшов до карти, показав на один з значкiв:

– Дивись: ось тут зароджується неймовiрно потужний тайфун. Напочатку це тiльки легесенький вiтрець, але з кожною хвилиною вiн буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган... Так ось: досить у певному мiсцi i в певну годину зiрвати потужну ядерну бомбу - i тайфун загине в зародку. Японiя ядерних бомб не має, тому...

Академiк провiв рукою над розкладеними знiмками, сказав неголосно:

– Ось що чекає Японiю завтра на свiтанку, якщо ми не зiрвемо бомбу в критичнiй точцi сьогоднi, о сьомiй п'ятнадцять...
– старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего.
– Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику - 5.32. Болiсно наморщивши лоба, пiдлiток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрiлки i розпачливо зважує, що вiн має робити. Вiн хоче вiрити, що все, сказане старим, - правда, але з думки не сходить i англiйська книжка з атомним вибухом на обкладинцi, i пiдслуханi уривки розмови про "провокацiю". А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

– Ну, скажи, - терпляче доводить старий.
– Коли б йшлося про воєнну провокацiю, то чи не все одно, де зiрвати бомбу?

– Атомнi вибухи забороненi!
– Коля раптом згадав про це i пiдхопився. Атомнi вибухи забороненi, щоб не отруювати атмосферу! Навiщо ви мене обдурюєте? Навiщо?

Академiк i полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усмiхнувся й старий.

– Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба - з антиречовини. Радiоактивної хмари не буде.

Коля сiв, обхопив голову руками. Вiдчинилися дверi, до рубки зайшов лейтенант.

– Товаришу полковник, базу викликано. Бiля апарата - Вася Лисичкiн.

Почувши це прiзвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академiка, потiм на полковника. Той пiдiйшов до нього, простягнув руку:

– Молодець, хлопче! Хоч i завдав ти нам клопоту, але - будь такий завжди! А тепер iди та побалакай з своїм Васею.

Коля пiдхопився з мiсця. Помчав до дверей.

I ось вiн уже стоїть перед радiостанцiєю в апаратнiй дирижабля i слухає голос приятеля:

– Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкiн... Вiддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський... Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмiшкою: вiдповiдай, мовляв!

– Чую, Васько, чую! Вiддам. Тепер вiддам.

– А де ти, Колю?

– Я... я...
– хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повiтрi квадрат.
– Я - в квадратi...

– ...сiмнадцять-двадцять, - неголосно пiдказує лейтенант.
– Над Тихим океаном.

– Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успiху!

– Дякую!

?

Ось i розвiялися примари, якi пiвдоби тримали Колю Рибакова в станi граничного напруження i замалим не коштували йому життя. Хлопцевi тепер соромно за себе, страшенно соромно; смiливо пройшовши хай навiть уявнi, та все ж грiзнi випробування, вiн зараз мало не плаче. I Федя - отой аж нiяк не страшний, а, навпаки, дуже лагiдний i симпатичний бородань - турботливо доводить хлопцевi, що готовнiсть здiйснити подвиг - майже те саме, що i його здiйснення насправдi, i що коли б вiн був на мiсцi Колi, то обов'язково дiяв би так само... якби вистачило хоробростi, звiсно.