— Фунт! — одповіла Едіт із одчаєм.

— Я купую у вас її, — сказала товста. Едіт одержала гроші й вийшла. Вона прямувала додому. Недалеко від дверей міс Вуд вона помітила, що якийсь напідпитку чоловік її наздоганяє. Едіт прискорила кроки і збігла, захекана, сходами вгору.

Дочекавшись, поки вийшла міс Вуд, вона зібрала свої речі, сховала мізерний пакуночок під ліжко, щоб не було видко, й почала обмислювати план. Вона дивилася у вікно.

Перед дверима стояла якась жінка у величезнім капелюсі, дорого й негарно одягнена. Побачивши Едіт, вона запитала:

— Скажіть, чи це не 31 число будинку?

— 31-е, — одповіла Едіт.

— Чи не тут живе міс, що дає лекції дітям?

Думки блискавично засоталися в мізку Едіт. Вона шукає виховательки своїм дітям. Треба рішатись.

— Це я! — одповіла Едіт. Голос її пролунав хрипко.

Дама затупала по сходах, зіткнулася з міс Вуд, і вони вкупі ввійшли в кімнату.

Едіт попрохала міс Вуд залишити її на хвилинку з дамою. Міс Вуд скривилась і вийшла; вона мала інструкції від доктора Ріпса.

Втім, ніс її недалеко відійшов; ноги тупали на однім місці, а ніс притулився до щілини між дверима й одвірком.

— Говоріть тихше, — сказала Едіт, — на ліжку хвора дитина!

— Це ваша дитина? — спитала дама. В тоні її не було ніякого здивовання. Це приємно вразило Едіт.

— Ні, не моя, — сказала вона на всякий випадок (виховательок з дітьми беруть дуже неохоче!).

— Так от, — сказала дама, — мені треба вчительки для двох дівчат 8-ми й 10 літ. Ви можете від'їхати?

— З радістю, — відповіла Едіт.

Ніс за дверима роздув ніздрі. Нічого не було чути.

— Ви будете діставати фунт на місяць. Харч, білизна й помешкання мої.

— Я згоджуюсь, — сказала Едіт, ледве заховуючи радість. — Я хотіла б переїхати до вас сьогодні ж.

Дама згодилася кивком голови.

Едіт трохи здивувалася з того, що дама на все погоджується. Крім того, її обличчя було ніби трохи знайоме. Мабуть, вона зустрічала її на вулиці. Це, може, одна з тих пишних міщанок, що ходять, мов пави, і зневажливо дивляться на бідно одягнених людей. Де вона її бачила?

Але Едіт перетерпить усе, аби не попасти до рук вельмишановному докторові.

Шофер з деяким здивуванням почув, що він їде до Вайтчепла. Які могли бути справи в елеґантного панка у Вайтчеплі?..

Панок посмоктував люльку й посміхався. Йому щастило. Він уявляв собі, як рука об руку із урятованою Едіт з'явиться перед очі містера Лейстона.

— Добривечір, міс Вуд! — сказав доктор, заходячи в кімнату.

— Містер Ріпс, я тут ні при чому! — забелькотіла шановна пані. — Та й для чого я стала б це робити?! Я абсолютно ні при чому!

— Заспокійтеся, будь ласка, і кажіть просто. В чім справа? Грошей вам треба, чи що?

— О, містер Ріпс, Едіт утікла!

— Як? — важко проковтнув д-р слину. — Для чого ж ви тут були? Куди вона втікла? Куди вона втікла? Кажіть швидше, goddam!

— Години за три тому. Вона забрала свої речі. До неї приходила якась дама!

— Дама? — перепитав Ріпс і вийшов з кімнати, відібравши в міс Вуд надію вилікувати колись свій ревматизм. Виходячи з дверей, він побачив молодого чоловіка, що розмовляв з якоюсь рудою жінкою. Чоловік цей кинувся до Ріпса. Доктор ускочив в авто, закрив дверцята. Шофер одштовхнув молодого чоловіка з підніжок, той упав, авто понісся бруком.

За чверть години кілька розшукових собак обшукували всі закутки Вайтчепла.

Але Едіт зникла, мов корова язиком злизала, немов якісь духи занесли її на небо. У всякім разі янголи, що зробили це діло, працювали чисто, незгірше від розшукових собак. Ставка на Едіт була бита. Доводилося шукати інших шляхів.

В цей мент докторові потрапив на очі газетний допис про засідання Комісії при Вищому Королівському Інституті.

Коло п'яти годин вечора паризька юрба на площах, вулицях, бульварах захвилювалася. Десятки тисяч примірників екстреного випуску «Le Petit Parisien» розпливлися по фіякрах, омнібусах, трамваях, авто, по руках піших.

Вихоплювали з рук газети. Попит перевищив тираж. Дивувались, жестикулювали, кричали.

До екрану редакції «Le Petit Parisien» спливалася юрба, чекаючи на подробиці.

А втім, усе було так просто.

Всі: візники, франти, перекупки, майстри, робітники, крамарчуки, проститутки, буржуа, хлопчаки, професори схвилювалися, загули бджолиним роєм, і скрізь перегукувалось те ж саме: «Більшовики! Напад! Напад! Напад! На поліцію! Задушливі гази! Отруєння! Отруєння!»

...В поліцейському районовому управлінні все було тихо й спокійно. На вулицях гнітила спека, що й мухи принишкли. Дежурні куняли. О третій годині приведено заарештованих. Їх розміщено по камерах на якусь часинку перед допитом. Було тихо, каштани заглядали у вікна. Потім прийшло двоє аґентів із якогось відлеглого району. Вони передали якісь папери й пішли. Все було тихо. Каштани заглядали у вікна.