Зненацька лиця урядовців зблідли. Один хотів покликати другого на поміч, а другий кликав першого. Очі вилізли з орбіт. Всі кинулися до виходу. По дорозі деякі падали, інші спотикалися об них, вилазили рачки, спинялися на секунду спочити й падали обличчям на підлогу. Від незамкнених ще камер тікали вартові і з ними заарештовані. По підлозі, на сходах, скрізь лежали люди з посинілими обличчями, нерухомі — тільки час од часу зводило судомою ноги. Якийсь поліцейський офіцер з посинілим обличчям не пускав зі сходів. Раптом він захропів, змахнув руками, й через нього перевалилось, переповзло, перекотилось кілька душ...

Окрім 4-х трупів, урядовець, що складав протокола, занотував ще якісь невеличкі капсули: «Капсул — 6, трупів — 4, тяжко отруєних — 12, золотий дамський медальйон — 1».

— При чому тут медальйон? — міркував аґент. В медальйо-ні була картка голої до пояса жінки. Картку негайно перезнято й розіслано в розшукові бюра. Деякі камери були порожні. В інших лежали отруєні заарештовані...

Звичним рухом пальців Камілла вкривала обличчя й шию «загальним тоном». Електролямпа в 100 свічок кидала різке ясне коло на крісло, в якому сиділа Камілла.

Плавав запах «Coty». Вона мала танцювати на руках між свічок. «Франсуа», — зідхнула Камілла. Вона трохи нездужала, через це почувала себе сантиментальною. Потім вона схопилась і почала розгладжувати литки на своїх дужих ногах танцівниці. Промайнули спогади — село, де вона жила дитиною в одній хаті з Франсуа. Директор цирку. Перший покупець з квадратовим пенсне на опецькуватому носі і з короткими слизькими пальцями. Короткі слизькі пальці пробували її ноги й підіймалися вище. Вона хотіла закричати — але не можна було. Потім Дювер'є й огидна роля в кафе Синьої Мавпи. Вони сподівалися заробити грошей. Але Дювер'є позабирав у них векселі, й довелося Франсуа їхати по мавпи до Африки. Він плакав у неї в кімнаті, він щось передчував — та треба було їхати, щоб визволитися від Дювер'є. Судитися з ним не можна було; він був приятелем Пуанкаре й розважав панів із «Action franзaise», що заправляє цілою Францією.

«Дювер'є! — подумала Камілла. — Він зараз мов звір» — щез Креве, партнер Камілли в її огидній ролі, немає звісток про експедицію.

З залі донеслися звуки там-таму. Камілла випросталась і пішла. Сьогодні вона має танцювати на руках посеред шістьох свічок.

У дверях її спіткав Дювер'є — як завжди в оксамитовому піджачку, в мережевому комірі, з кучерявим сивим волоссям — артист своєї справи.

— За півгодини я вам щось скажу. Тепер ідіть!

За півгодини! значить, він дістав телеграму і не хоче їй показувати через щось. Ох, що трапилось? Камілла похитнулась, постояла з хвилину й вийшла в залю. Слиняві з обвислими губами й кадиками старигани засовались на кріслах — це були пани Франції, некороновані королі, члени «Action franзaise». Кожного з них вона знала, знала кожну цятку на роздутих животах, закритих зараз білосніжними пластронами. Вона незчулася, як скінчила танець і опинилася в своїй кімнаті. На нозі щось пекло, вона опеклася об свічку. Треба щось зробити, намастити, але руки не підіймаються.

Франсуа! вона почувала себе зле й робилась чимраз сантиментальнішою.

Тихенько здригнулись двері. Камілла підвелася, сперлася на руку й чекала напружено. Що за штука. Чого Дювер'є не заходить? Двері тихесенько рипнули й поволі стали розчинятись. Холодний піт проступив на чолі в Камілли. Вона пригадала історію з мавпою, що вдерлася в кімнату, де вона була з Лейстоном.

— Хто там? — вигукнула вона неприродньо дзвінким напруженим голосом.

Двері розчинилися, й виглянув чорний, мов парикмахерська лялька, брюнет з соковитими повними губами.

— Креве, — зойкнула Камілла. — Ти перелякав мене на смерть, підлота! Де ти був? Дювер'є шукає тебе й розлютувався вкрай.

— Мовчи, женщино! Плював я на твого Дювер'є тепер.

Креве витяг бравнінга, підійшов ближче до Камілли, поцілував їй ногу й сів на ослінчик обличчям до дверей.

— Ти чула про те, що більшовики отруїли поліцію? Так от, це не більшовики, а мій патрон. Ми їдемо завтра до Росії. У них грошей більше, ніж у Дювер'є. Хочеш, поїдемо з нами.

— Іди геть! — сказала Камілла.

Креве здавив їй ногу — вона вдарила його в обличчя.

— Іди геть! — прошепотіла вона, — я закричу, й тебе заберуть.

Креве люто подивився на неї і, скрадаючись, вийшов.

Камілла одкинулась на канапу — вона почувала себе погано насмерть. Франсуа! Як давно вони не були з ним в Булонськім лісі — там зараз присмерк коло гайка — але чого такий туман. Франсуа ще не прийшов. Порожньо.

Пробігла якась коняка без хазяїна. Але чого вона така смугаста, наче нафарбована? Вона бачила таких десь у книжці. Парить. Туман.

Ось і Франсуа: він іде важко, наче ноги йому вгрузають у землю. Він спинився, вона хоче кинутись до нього й не може — вона прив'язана до дерева. На носі щось пече, — вона бачить, як величезна невидна муха жалить її в ногу, ще одна, десятки, сотні. Вони обсіли руки, груди, обличчя...

Що ж Франсуа? — Він простягає руки, іде чимраз повільніше, чимраз глибше вгрузають йому ноги в землю. Він близько, на обличчі жахливий вираз смертельної нудьги, він простягає руку, вгрузає чимраз глибше в багно, по коліна, по плечі. Дикий зойк, і все зникає в багні...