Льокай проводив міліярдера до авто. Лейстон сів поруч із аґентом таємної поліції, найнятим охороняти його особу.

«Треба їхати», — вирішив Лейстон. Авто загарчав і поплив вулицею. За чотири хвилині Лейстон був коло свого готелю. Не доїжджаючи трьох будинків до дверей, проскочив повз нього невеличкий автомобіль та сховався за рогом, звідки допіру виїхав міліярдер. Було поночі. В автомобілі сидів Джим Ріпс.

Під'їхавши до портерної в тому районі, де була квартира чоловіколюбного професора Мессебі, Джим Ріпс торкнув шофера об плече й вийшов. За другим столиком у портерні сидів льокай містера Мессебі. Побачивши Ріпса, він підвівся й вийшов, обоє сіли в авто.

— Навіщо він був у професора? — коротко спитав Ріпс.

— Вони розмовляли за якийсь препарат, не пригадаю, як він там зветься — «Ельбін» абощо...

— «Альбо»! — одрізав Ріпс. — Про віщо вони балакали?

— Про того, що ото зробив цей «Альбо». Мессебі сказав його фамілію — я запам'ятав добре — Гаррі Руперт. Той хотів знати, де він живе, але Мессебі сказав, що він щез.

Ріпс торкнув шофера.

— Виходьте, — сказав він льокаєві. — Інструкції дістанете там, де й раніше.

Авто затопився в темряві...

Зачувши Мартин ступіні, підвів голову і з секунду дивився на білявого. Білявий спокійно витримав його погляд і сказав:

— Мене, Вінсента Поля, заарештовано в Лондоні за те, що я не здав відчиту та грошей фірмі Дювер'є в Парижі. Тут же з'ясовано, що я не Вінсент Поль, — а що я матрос із «Ліберії» — Дюваль. Але я не Дюваль.

Джемс із невимовним здивуванням слухав про Вінсента Поля, про Дюваля, про Дювер'є і про «Ліберію».

— Це божевільний маніяк! — Джемс поглянув на Мартина. Але Мартин, напруживши увагу, слухав Дюваля.

— Я не Дюваль, — казав далі білявий чоловік, — моє ім'я Андрій Вовк, — додав він пошепки. Джемс зробив зляканий жест рукою — шпиг! урізалося в мозок, — і він знову глянув на Мартина. Але той, не зводячи очей з Дюваля, слухав з напруженою увагою. — За півгодини мене виведуть звідси, щоб повезти до Франції. Мене відпустять за десять ступенів від тюрми. Вінсент Поль мав із собою багато грошей. Не можна гаяти ні хвилини — скажіть, що за справа з тим товаришем?

— Як ви доведете мені, що ви не шпиг? — сказав Мартин суворо.

— В мене немає ні доводів, ні часу на доводи, — одповів Дюваль. — Ваш товариш переконаний у тому, що я шпиг. Це тому, що він не знає людей. Ви знаєте людей, ви знаєте, що я не шпиг. Не гайте часу.

— Гаразд, — важко сказав Мартин. — За півгодини Гаррі все одно або втече, або його заб'ють. Ви вийдете звідси рівно за півгодини.

— За двадцять три хвилині!

— Однаково! Слухайте: ...

— Пишіть записку до Гаррі: зостається три хвилині, — сказав Дюваль.

Гаррі виведено на вулицю й поведено по бруку. Накрапав вечірній легесенький дощик. Позаду йшло два констеблі. Поруч пішоходами ішов серджент і коли-не-коли поглядав на заарештованого.

— Куди мене ведуть? — спитавсь Гаррі в одного констебля. Гаррі звернувся до нього по-ірландськи — він скидався на ірландця.

Минула мить, що здалася Гаррі за століття. Йому пощастило — констебль таки був ірландець.

— До слідчого, — сказав він приязно. Серджент вигукнув з пішоходів якусь лайку на адресу констебля. Але для Гаррі було досить того, що він почув.

«Значить, ще не відомо, хто я такий, — подумав він заспокоєно.— Вияснятимуть допіру мою особу. Коли ведуть до слідчого, мене, очевидно, поведуть і від слідчого. Справа трошки затягається».

На розі Гаррі попрохав в ірландця покурити. Серджент у цій хвилині якраз розминався на пішоходах із якимось чоловіком у брилі, на лоба насунутім. Чоловік гавкнув щось на серджента і раптом, побачивши лице Гаррієве, освітлене сірником, остовпів, але він стояв тільки якусь мить, а потім вирушив далі. Коли салдати з арештованим завернули за ріг, він раптом спинився й тихенько пішов за ними слідом. Він провів їх, ідучи оддалік до камери слідчого, і зайшов у портерню; повз вікно її мусіли проходити заарештовані.

Коли Гаррі виводили від слідчого, до серджента підійшов другий серджент і передав першому записку. Перший спинив Гаррі, перечитав записку й, здавши заарештованих другому, подався, не гаючи часу, до портерні. У дверях він ще раз наштовхнувся на незнайомця в насунутім брилі. На серджентовім обличчі намалювалось невимовне здивування. Чоловік зі слідами якоїсь хвороби на обличчі одсунув серджента, вийшов з таверни й пішов слідком за Гаррі: тепер надійшла йому черга здивуватися. Серджент ішов з Гаррі руч-о-руч, а позаду, весело розмовляючи, йшли два констеблі.