Перед очима проминув суспільний лад, де слабі, нікчемні й розпусні подолали сильних і гордих, дурні й підлі осідлали розумних і чесних, — полинули думки, й американка заснула.

Вона прокинулась від того, що чиясь рука була на її очах. Вона хотіла зняти руку своєї товаришки в нещасті й ухопила жилаву чоловічу руку. Перше ніж вона встигла скрикнути, рука сковзнула нижче й затулила їй рота. Вона почала з розпуки боротися, тоді друга рука, доторкнувшись до її лоба, сказала:

— Цить, не бійсь нічого — це друг!

За рукою ці слова повторив низький голос пошепки й одкрив їй рота.

— Ушивайтеся звідси! — могла тільки сказати Едіт. — Я розбуркаю тих — ушивайтеся швидше звідси!

— Не поспішайте! — сказав чоловік. — Ви пам'ятаєте матроса з птицею на грудях?

— Мартин! — радісно сказала Едіт. — Ви визволите нас звідси!

Вона почала з захопленням цілувати жилаву руку.

Чоловік підвівся.

— Ходім! — сказав він.

Вони вийшли, крадучись, на палубу. Коли вахтенний повернувся до ліхтаря задом, щоб пройти свої двадцять ступенів по палубі, вони в такт з його ходою навшпиньках перейшли смугу світла. Едіт рахувала ступені — десять, одинадцять... вісімнадцять, дев'ятнадцять... зараз вахтенний оглянеться — а вони ще в світлі. Вона не йшла, а летіла. Ось вона вже коло краю ясної смуги, але її товариш став і уперся, мов божевільний, очима в спину вахтенного.

Едіт вистрибнула в темряву і, тремтячи вся мов билинка, стала дивитись. Вахтенний спинився й не озирався. Він змахнув одною рукою, потім другою, потім звів обидві руки над головою й раптом гепнувся долілиць на палубу. Товариш Едіт постояв ще з хвилинку й пішов до неї. Вахтенний не ворушився. Раптом Едіт трохи не застогнала від жаху. До неї йшов у світлі ліхтаря не Мартин, а зовсім другий чоловік, менший на зріст, молодий з білявим волоссям. Але її очі зустрілися з його очима, вона одразу відчула якусь хвору млість і моментально заспокоїлася.

Дюваль підійшов ближче.

— Я не Мартин, ви вгадали. Щоб не балакати довго, подивіться ось на це.

Дюваль вийняв з кишені каблучку й подав її Едіт.

— Моя каблучка! — скрикнула Едіт.

— Так. Ваша каблучка. Ви продали її, коли допіру приїхали з Америки. Вона зробила довгий шлях і потрапила до мене. Ваше ім'я Марта Лорен. Вас довго й безнадійно шукав один товариш. Зараз ми втечемо з цього пароплаву. Допоможіть мені одв'язати шлюпку.

Вони одв'язали найменшу шлюпку, Дюваль навантажив її якимись речами. Потім підійшов до вахтенного; вахтенний, з широко розплющеними очима, мов уві сні, робив усе, що наказував Дюваль. Вони спустили шлюпку. Едіт сіла туди, і пароплав повіз шлюпку на буксирі. Потім Дюваль і вахтенний підійшли до штурманської рубки.

— Алло! — гукнув вахтенний і увійшов у рубку. Звідти донеслась якась метушня. Дюваль щез у рубці. Потім вони винесли стерника, зв'язаного, з заткнутим ротом, і Дюваль направив пароплава назад на Лондон. За дві милі від берега, вночі, Дюваль посадив вахтенного в рубку й повернув пароплава знову на Кале. Сам він сів у шлюпку, поставив парус і полетів з Едіт на Дувр.

— Ах, якби ми могли вратувати тих двох дівчат! — сказала Едіт.

— Там нема чого ратувати! — холодно сказав Дюваль. — Пересічна буржуазна жінка почуватиме себе скрізь однаково. Кілька місяців тому я полишив би вас із ними. Вас виратував не я, а рекомендація Мартинова.

Він пересмикнув колесо штурвала. Вітрило охляло, потім наллялося вітром і понесло шлюпку, мов велетенську чайку, до тисячі огнів англійської пристани.

— Чого це вахтенний послухав вас? — перемінила Едіт тему. — Невже ж це також товариш?

— На цей раз ні, — засміявся Дюваль. — Чого він тоді падав долілиць! Це просто собі вахтенний пароплаву, що перевозить білих невільниць.

Едіт не наважувалась більше питатись. Вогні розгорались і множились...

Камілла не сидітиме довше в кафе. Вона піде, розшукає того каліку, розшукає Дюваля, знайде Франсуа або не знайде й його. Тут вона не залишиться ні хвилини. Дювер'є згодився її відпустити, бо трішки побоювався її. Він віддав їй векселі з умовою, що вона зробить ще один виступ. Ще один виступ. Ще один раз вона віддасться. Це якийсь старигань із Comise de Forges, головний акціонер. Він довгі місяці лікувався від старости й мав на думці остаточно зробитись чоловіком у сеансі з Каміллою. За це вона звільнялась від Дювер'є.

Вона сиділа в кімнаті для сеансів. На ній була звичайна маска людиноподібної мавпи, й кошлата грива спускалась на голі плечі й спину.

Вона нетерпляче постукувала гострими пазурами по бильцях крісла.

Останній раз! Хоч би скоріше!

Взавтра вона вільна. З якими радощами вона плюне в випещене обличчя маестрове! З якою насолодою вона ввійде, мов у холодну ванну, в нове життя!

Що ж це він не йде, отой! Двері тихесенько рипнули.

— Ввійдіть, — нервово закричала Камілла. — Що за жарти?

Двері зачинились. Камілла підвелася і почала ходити по кімнаті. Зненацька вона почула за спиною струмінь, гострий мов ніж струмінь продувного повітря. Знов хтось зробив у дверях шпарку! Камілла повернулась. У шпарку простромлений був бурий палець. Камілла притьмом кинулась до портьєри й стала, затамувавши подих, серце калаталось у грудях: вона ледве стримувалася, щоб не впасти. Звір увійшов у кімнату на чотирьох і повів носом. Одним стрибком він опинився біля портьєри і, схопивши її за край, роздер по вертикалі.