Нарешті д-р сказав:

— Але куди він поїхав?

— До Росії.

— Як він міг зоставити вас саму?

— Його закликала повинність.

— Вибачте — я вас не розумію.

— Він покинув мене, щоби стати в лави армії, що мала відновити законний порядок у його рідній країні. Він поступив до Білої армії.

Ріпс поспішив стиснути незнакомці руку. Раптом він засуєтився.

— Ах я старий осел! Що ж ви стоїте? Сідайте, ради Бога.

Й він присунув їй крісло.

— Я повинна бути в Росії, — сказала вона, сівши. — Це рація мого існування.

Ріпс уважав, що це з його точки зору зовсім не було рацією її існування. Щодо цього, авторові доведеться, мабуть, з ним ізгодитись. Але Ріпс не посмів висловити вголос свої погляди на рацію існування незнакомки.

— Як ваше ім'я? — спитав він.

— Марта Лорен, — одповіла незнакомка.

Вирішено, що m-me Марта Лорен поїде з транспортом, яко сестра-жалібниця.

Окрім того, вона попередила м-ра Ріпса, що аж до прибуття їхнього до Англії сидітиме в каюті.

Їй треба сховати від'їзд від деяких близьких людей — з мотивів, що Ріпс напевне ухвалив би, якби він їх знав.

М-р Ріпс мовчки ухвалив ці мотиви, хоча й не знав їх.

— На все добре, — сказала незнакомка. Ріпс проводив її до дверей, копнув ногою фіолетового шпиця, що спробував був загавкати, так, що той одлетів і вдарився об стінку, й закрив за незнакомкою двері.

Потім він повернувся назад, але не сідав.

Розставивши ноги, він стояв посеред кімнати й посміхався до якоїсь думки, що захоплювала йому уяву. На лиці його, з яскраво виявленими слідами венеричної хвороби, з'явився раптом якийсь солоденький вираз...

За день до фатального дня — містер Лейстон це добре тямив — пантера Едіт принесла йому од неї записку: «Я люблю тебе за те, що ти допомагаєш голодним.Едіт».

М-р Лейстон посміхнувся, розірвав записку й почав думати. Тіло його розливалось по ліжку, але ліжко м'ягко уступило його вазі й приймало жирні хвилі Лейстонового тіла в свої береги.

Лейстон підрахував несподівані вигоди від операцій з АРА. Цей голод був для нього цілком несподіваним подарунком. АРА збирала гроші дуже добре й не насмілилась би брати крам в іншого, як у Лейстона.

Якщо так буде й далі, міркував благодійник голодних, то можна буде здійснити деякі невеличкі проекти.

«Благодійник голодних» — ах, так.

Сама Едіт дякувала йому за голодних. Перед обличчям м-ра Лейстона з'явилась величезна графа Головної Книги, й він заснув на восьмій цифрі зверху.

Величезний вантажний транспорт «Вікторія» ось уже три дні плив в рейсі Америка — Европа.

На борту було безлюдно й спокійно. Важкий ніс невтомно колов зелене багно хвиль, що пружавою масою розходилися обіруч корпуса корабля, одпливали далі й зникали в крайнебі.

Уже два дні суцільний круг неба без перерви держав корабель в синіх обценьках. Кождого вечора Марта Лорен виходила на палубу дихати свіжим повітрям.

Після дня в задушній каюті, хоч як ні комфортабельно її спорудив Ріпс, треба було набратися свіжого вітру.

До сього часу д-р Ріпс не утрудняв Марту Лорен своїми одвідинами. Тій це здавалося цілком природнім, але читачеві, що випадково ознайомився з деякими думками шановного доктора, це ледве чи здаватиметься природнім. Причина цього з'явища, як вияснено з рецепта, відданого в корабельну аптечку, та, що доктор хемії заслабував на шлунок, в такий спосіб, що почував себе абсолютно нездатним вести розмову з дамою на протязі години. Допіру сьогодні йому полегшало трохи, але він не приходив з візитом до Марти Лорен.

В описуваний вечір погода дуже змінилася, ясний спочатку захід засотався сивими хмарами, море надулося, стемніло й глухо гарчало.

Марта довго гуляла по палубі, заглиблена в свої думки...

Була вже темна ніч, коли вона опам'яталась від своєї задумливости.

Вона підійшла до дверей, що вели униз у каюту, двері не піддавалися; вона штовхнула дужче — вони були замкнені.

Вона постояла з хвилину й підійшла до дверей, що вели в машиновий відділ пароплаву.

Ці двері також були замкнені — це було ще зрозуміло —але чому ж ті?

Вона не знала, що й думати. Важке передчуття охопило все її тіло.

Вона зробила кілька кроків до борту. Власні її кроки дзвінко пролунали крізь рівномірне гудіння машини.

Вона оглянулась. На палубі нікого не було.

Нарешті вона сіла на купу тросів, що лежали коло поручнів, і схилила голову на поручні борту. Раптом вона схопилась мов ужалена: її щока прийшлась на чиїсь пальці, що здавлювали поручні. Інстинктивно вона почала подаватись до середини пароплаву. З сутіні виділилась якась постать. Марта скрикнула, й у тій же хвилі чиясь рука схопила її за лікоть.