Величезний ахтерштевень висів, мов ганчірка, з корми транспорта. Люди, давлячи, б'ючись одне з одним, добували шлюпки.

Раптом, щораз зростаючи, почався тихий непреривний рип. Наче хтось одчиняв заіржавілі двері.

Зростаючи, мов хвиля, він досяг сили громового вдару, й центр транспорту з димарями, вікнами й мачтами провалився з гуркотом вниз. Якась мотузка вдарила Едіт по шиї, й вона знепритомніла...

Дув пасат. Проти пасату боровся білий альбатрос, ідучи в 100 метрах над поверхнею води, і вдивлявся гострим мов голка оком, шукаючи риби серед зелених водоростів. За якусь гілочку зачепилася біла цятка.

Якби альбатрос був умів курити табак, він рішив би, що це сигарета. На цім місті півгодини тому спинився транспорт «Вікторія».

КAФE СИНЬОЇ МАВПИ

«Ліберія» одпливає з Марселю. Про Мак-Лейстона, міс Древінс і кретина Сіднея Лейстона. Розшукове бюро Пінкертона. Молодий чоловік з загадковим обличчям. Молодий чоловік з рисаком. Париж. Кафе Синьої Мавпи. Замах на міліярдера. Перша згадка про Пуанкаре. Іван у Парижі. Таємничий англієць. П'ять головорізів із Танжеру. «Чоловік за бортом». Почуття Камілли. Камілла молиться. «Ви прикупили до дев'ятки». Про двадцять одно й про шмен-де-фер. Білявий матрос на «Ліберії».

Був ясний сонячний день. На зверхній палубі пароплаву «Ліберія», що одплив з Марселю і мав обійти західний беріг Африки, походжали два молодих чоловіки. Франсуа, молодший, видобув єгипетську папіроску, постукав об коробочок з пірамідою й пальмою і нервозно закурив. Потім він сплюнув через борт, поворушив губами, ніби хотів щось сказати, але змовчав. Ще за хвилину він і його старший товариш, низенький на зріст блондин, ходили мовчки навколо гори з фанери й дощок. «От робота, — сказав нарешті Франсуа. — Ходім униз, все одно нічого не вигадаєш», — додав він з прикрістю. Білявий Вінсент витяг із кишені товариша коробок і закурив теж. Потім обидва мовчки зійшли на нижню палубу… В корабельних паперах за № 117 лежав такий документ:

«НАКЛАДНА № 368914, Від Ш. Дювер'є.

Адреса відрядчика: Париж, Кафе Синьої Мавпи.

Місце відрядження — Лібервіль.

Предмет: скринь, запакованих фанерою — 13.

Вага brutto: 1/2 тонни».

Мак-Лейстон поставив на ноги всі розшукові бюро. Сам Пінкертон, діставши синенький чек на кругленьку суму, віддавав розпорядження й для цієї справи навіть передав завідування страйкбрехерським бюром своєму головному заступникові. Зроблено таємні труси ві всіх молодих людей, що разом з Едіт були їздили на гоночних авто, але ніяких слідів її перебування не знайдено. Одного з тих молодих людей Мак-Лейстон навіть запрохав до себе в кабінет і благав сказати щиро, чи не знає він чого про його дочку. Молодий чоловік зробив спочатку загадкове обличчя, та коли Мак витяг блискучу чорненьку штучку на вісім персон і недвозначно став перекладати її в руках — молодий чоловік здрейфив і признався, що він нічого не знає.

Зав. віллою Лейстона стара Древінс повторювала в сотий раз те, що вона сказала на другий день по зникненню Едіт. Вона нічого не знає. Напередодні Едіт була дуже весела і обідала з великим апетитом. Вони їздили з Бобом Дочерті (молодий чоловік з загадковим виразом обличчя) у місто на жовтому «Бенці», і вона понакуповувала якихось річей повний лімузин. Потім Боб відрекомендувався, а Едіт пішла спати в призначений колегією лікарів час. Вона прийняла перед сном таблетки як завше. Ніхто не міг би сказати, щоб вона хвилювалась, чи що. Вона навіть підійшла до неї, до міс Древінс, і сказала їй на добраніч. Ніхто не міг би вгадати, що на ранок її кімната буде порожня. Кретин Сідней Лейстон, брат молодої леді, посилав «к чортовой матері» всіх, хто пробував в нього розпитуватись. Коли вдалось йому втовкмачити, що Едіт немає, що вона десь поїхала, він тричі послав всіх «к чортовой матері», потім «к лихій мамі» і нарешті розплакався гіркими слізьми. Втім, він швидко втішився, коли його поведено в кімнату Едіт і зоставлено самого. Там цей благородний нащадок роду Лейстонів переодягся в бальний костюм сестри, замкнув двері й не виходив до вечора. Більше од нього нічого не добилися.

Опівдні четвертого дня по зникненню Едіт Лейстонові, що почав уже втрачати апетит, телефоном передано, що якийсь суб'єкт бажає його бачити в справі міс Едіт. За хвилину в кабінет увійшов бездоганно зодягнений молодий чоловік, сів на крісло, простяг ноги й почав розповідати. Він мав щастя зазнайомитись з міс Лейстон на бігах, де взяв приз його рисак «Континент». Рисак дуже сподобався міс Лейстон — це чорний метис без єдиного білого волоска. Його, рисака, батьки були... при цих словах Мак-Лейстон випалив непристойну лайку й запропонував молодому чоловіку перейти ближче до справи. Молодий чоловік охоче згодився перейти ближче до справи й розповів, що не далі, як п'ять день тому міс Лейстон запитувала його телефоном, чи не згодиться він продати їй «Континента». Він довго вагався, бо Континент — це найкращий рисак в штаті Нью-Йорк, і він сподівався, що міс Лейстон, як зацікавлена в цій справі особа, вестиме з ним дальші розмови, але ось уже п'ять день проминуло й міс Лейстон мовчить. Отже, йому інтересно було б знати думку міс Лейстон в справі... він не доказав. Мак-Лейстон схопив його за комір і виштовхав з кабінету власноручно, стусонувши його на прощання ногою нижче спини.

Потім він, як розлютований звір, почав ходити по кабінету. Вийшов у залю і знову вернувся до кабінету.

«Ало, Пінкертон, — говорить Лейстон. Ви скоро знайдете сліди? Ви за організацією страйкбрехерів і провокаторів чи не втеряли здатність виконувати інші доручення. Прошу вас поспішити. В цій хвилі я звертаюсь до іншого бюро, і ви не одержите премії». На дзвінок увійшов лакей. «Пошліть по радіо. Диктую: «Негайно затримати Джима Ріпса, в якому б порту він не був, привезти його сюди під суворою охороною. Лейстон»».

Був травень. Зелене листя лісів ще не вкрилося курявою од авто і кебів, що проносилися по шосе. Американська згоя, виблискуючи всіма кольорами райдуги, перелітала шосе й, сідаючи на зелених верхів'ях, звиклими американськими очима дивилася на нескінчений натовп кебів та авто. Час од часу їй щастило підібрати викинені з лімузинку рештки сніданку, й вона стоїчно дзьобала їх у трьох кроках від дороги. Її уваги не привернув на себе чорний мов жук бензиномотор, що пролетів безшумно, знявши хмари куряви. Вона навіть не подивилася на товстого чоловіка з виряченими очима, що, вдивляючись уперед, покинув нерозрізаний роман і нервово совався на подушках у шкляному купе.