— Так.

Американець одяг котелок і поважно вийшов. Перед дверима він спинився й сказав:

— Я жертвую вам 2000 на користь голодних.

— Ви жертвуєте 20 доларів? — перепитав Сашко. — Наліво кругом марш — шоста кімната...

— Мила моя, безцінна! — сказав Лейн старший.

Дружина Лейна молодшого взяла голі руки Лейна старшого й поклала їх собі на плечі. Вони лежали мовчки.

— Пора, — сказала вона. — Скоро він повернеться додому з нічної роботи.

— Так ти ж не забудеш, що я казав! — нагадав Лейн старший.

— Не забуду, милий, — сказала вона. — Ми будемо щасливі. Він якось проживе з Гаррі.

І вона почала одягатись. Вона одяглась і вийшла з кімнати.

Натомість у Сашкову кімнату в консульстві увійшло троє. Третій ішов ззаду й озирався навкруги. Він був шоколадний на колір і держав старшого з тих двох за кінчик рукава.

Сашко впізнав тих, що вратували його.

— Звідки ви, товариші? — спитав він.

— Я з Америки, — почав ламаною французькою мовою старший.

— Він з Америки, — переклав чистою українською мовою молодший.

— Ви не знаєте отого Рудого-Руденка, он же Семенчук? — спитав Сашко.

— Він уже тут, ну і сволоч же! — сказав американець. — Такого волоцюги світ ще не бачив. Ви знаєте, він щомісяця міняв роботу. То він миє золото в Клондайку, то, дивись, товариші з Техасу пишуть через два тижні, що він найнявся пасти бики. Тільки він і там не всидів. Там треба їздити верхи, а він через цілий день спить. Ввечері встає, стріляє корову й робить собі на вечерю коров'ячий язик. «Я, — каже, — не можу жити без коров'ячого язика на вечерю». Прогонили його звідти — він пішов до фармера на степ. Оце місяця немає, як його вигонив фармер, бо він і тут почав бити корови на язик.

— Тепер він хоче до України, — сказав Сашко.

— Не треба давати йому візу. Нащо такий волоцюга в голодній країні?

— Я й не дам!—сказав Сашко.— Показуйте ваші документи.

Мартин виклав свої папери, розповів про Тоні. Сашко надписав резолюцію. В цій хвилі в кімнату увійшов якийсь захеканий чоловік і, не дивлячись нікуди, підбіг просто до Мартина...

Лейн молодший програв справу в суді. Було це так. Суддя витяг з жилетної кишені пару яєць, облупив їх і з'їв перед буфетним прилавком. Потім він одяг мантію й почав судити. Лейн молодший продав Лейнові старшому хату. Лейн старший, купивши хату, продав її металургійній компанії за вдесятеро більшу ціну. Крім того, жінка молодшого принесла всі гроші, що він одержав за хату, старшому. Це було доведено. Отже, старший мусів повернути гроші. Але він прийшов на суд в парадному одягові, й усі знали, в тім числі й суддя, що він мав тепер не менше як дві з половиною — три тисячі фунтів. Отже, він виграв справу.

Коли суддя вимовив вирок, Лейн молодший кинувся з ножем на брата. Його схопили, він поранив когось, вирвався й підбіг до дверей...

Чоловік підбіг до Мартина й сказав:

— Ви вже тут — я ждав Едіт — вона не приїхала.

Мартин вийшов з ним із кімнати, за ним поплентавсь Тоні, озираючись на всі боки.

Джемс вийшов теж. У кімнаті зосталися тільки Сашко та Дюваль.

— Ваші документи, товаришу, — сказав Сашко.

Дюваль видобув засмальцьований, старовинний квиток члена партії КП(б)У.

— Де ви були? — запитав Сашко. І Дюваль розповів йому всю історію.

Лейстон знайшов Едіт, чи, слушніше сказати, Едіт знайшла Лейстона. Висаджуючись у Гамбурзі, вона потрапила на процесію. Попереду йшов американець у котелку, а за ним човгали двоє хворих. Перший психічно хворий, колишній міліярдер, Мак-Лейстон, а другий — кретин Сідні Лейстон.

Морган вирядив їх з Америки, щоб не дратувати суспільної думки. Побачивши Едіт, Сідні кинувся до неї й став благати визволити його.

Вона стояла, мов остовпіла.

— Ви знайомі з панами? — ввічливо спитав американець.

Едіт не знала, що сказати. Християнська мораль плекати двох ідіотів, щоб заробити собі царство небесне. З другого боку, робота з товаришами, шлях у переможне майбутнє. Американець спостеріг, що вона вагається, й дивився на Едіт, не зводячи з неї очей. Вона була в дешевій сукні фабричної робітниці. Від неї не можна було ждати великої допомоги.

— Так, я знайома! — сказала Едіт. — Може, ви допомогли б мені грішми — я зараз без роботи. Ви, очевидно, їм родич чи приятель?

— Грішми? — сказав американець. — Ні, грошей я не маю. Мені ось треба вирядити цих двох панів до Радянської Росії.

— До Радянської Росії? Так. Так ви не можете мені дати півсотні доларів заради старого знайомства?

— На жаль, ні! — сказав американець, ввічливо попрощався й пішов зі своїми хворими.

Едіт стиснуло серце, коли вона одірвала од себе кретинову руку. Вона одвернулась. Ні, брати його з собою не можна; їй самій доведеться багато попрацювати над собою, щоб не бути тягарем в голодній країні.