Мене бито шість разів, я не хотів їхати. Потім мене й кількох іще послано в Конго мостити дорогу.

Чоловік спинився. Потім він указав рукою на своє лице, цятковане, наче віспою.

— Знаєте, що це таке? Над нами стояли негри з нагаями. Коли в спеку впадеш од сонця, б'ють, поки не встанеш. Захворієш — просишся до доктора — б'ють, поки не признаєшся, що здоровий. Мене схопила малярія. Мене бито, щоб я працював. Одного ранку я не зміг встати. Прийшов унтер і велів іти працювати. Я хотів встати і не зміг. Скільки він не бив мене нагаєм. Тоді вони прив'язали мене до дерева. Під деревом була мурашина купа. Обличчя і все тіло мені помастили цукром...

Кілька товаришів там померло. Я б зроду відти не вибрався, якби не товариш, що проїздив там дорогою...

Чоловік спинився знову.

— Я був в найбільших боях тої війни. Все це дурниця проти того, що я пережив згодом.

Руки йому затремтіли, і з горла вилетів якийсь дикий болючий крик.

— Я зроду не плакав — ви можете мені повірити!

Він, здригуючись усім тілом, видавав уривками якісь вовчі звуки.

Обидва сиділи мовчки.

— Ви не знаєте, хто вас визволив? — запитав Сашко.

Чоловік мовчав. Спазматичні корчі схопили йому горло. Нарешті він спромігся сказати.

— Я не знаю його прізвища. Він поміг багатьом. Це такий собі невеличкий на зріст наш земляк.

— Він руський? — запитав Сашко.

— Ну так, вроді руський. Українець! — пояснив чоловік.

— Як він туди потрапив?

— Він казав, що пристав до якоїсь експедиції. Та експедиція пропала в болотах. Він один вратувався.

— Добре! — сказав Сашко. — Завтра ви можете одержати папери.

Він підвівся й стиснув руку чоловікові.

Шановний професор Мессебі допіру скінчив свій manicure й бавився в кабінеті з котом. Він не нав'язував йому папірця на хвіст, як це робили деякі великі люди в час відпочинку, а знайшов інший, на його погляд, цікавіший, спосіб. Набравши повен рот диму, він раптом пускав його котові в обличчя. Кіт пирскав і тікав, але всюдисуща професорова рука ловила його за хвіст, і кіт діставав новий заряд диму в писок. Ще за хвилинку кіт почне дряпатись, знав з досвіду поважний учений — тоді він бризкатиме його одеколоном з шприцу просто у вічі, щоб гострим болем трохи заспокоїти схвильовану тварину. Гуманний професор допіру взявся за шприца, коли йому принесено візитову картку.

Harry Rupert

Was here

З радощів професор вибризнув котові у вічі мало не весь одеколон і, стусонувши тварину на прощання ногою, став потирати руки. Він запалив сигару об сигару, присунув пуделко з свіжими сигарами й застиг. На цей раз він вже трохи боявся виявляти свою радість занадто яскраво — о, навпаки, він буде суворий і непохитний, нехай тепер той прохає!

— Увійдіть!

Швидким кроком у кімнату увійшов чоловік і відразу сів проти професора.

«Як він... Егe! це не Руперт! Що за чортовина?!» — заледве встиг подумати професор.

— Ви цікавитесь способом фабрикації препарату «Альбо», — почав чоловік. — Я прийшов сюди в справі його винахідця — Гаррі Руперта.

— Так, дуже приємно, — сказав професор. — Я слухаю. (Очевидно, сам Руперт побоявся прийти).

— Руперт не міг сам прийти, — сказав чоловік (чому професор зоставався спокійний?).

— Руперт не міг сам прийти, — повторив гість (професор не моргнув оком).

— Очевидно, його затримали якісь важливі справи, коли він прохав вас виконати доручення. Я слухаю вас уважно, — приязно сказав професор. (Що це за чудний дядя, що він так пронизливо дивиться?).

— Руперта затримала дуже важлива справа — він не може прийти, бо його вбито, — сказав гість.

На обличчі професоровім одбилась напружена цікавість.

— Він передав мені за день до смерти таємницю свого способу, — попробував ґрунт гість.

— У вас єсть Рупертів рецепт? — сказав професор. — У мене він теж є! (Професор мацає ґрунт).

— У вас він є, а в мене його немає! — показав гру гість, підвівся, зачинив двері, підійшов до професора, схопив його руки в одну свою, а другою злегка придушив йому горло.

— У вас є рецепт Руперта — значить, це ви його отруїли! В цій хвилі подавайте сюди рецепт!

Логіка гостева не переконала шановного професора, бо рецепту в нього не було. Він знав це твердо. Але рука (що за нервовий невитриманий суб'єкт!) при слові «отруїли» дужче придушила професорове горло.

— Слухайте, — засичав професор, — у мене нема жодного рецепту... одпустіть трохи горло, прошу вас, у мене нема жодного рецепту. Якби я його мав, я не прийняв би якогось Гаррі Руперта, — ви розумієте — він був би мені непотрібний і навіть небезпечний.