– Та той самий, той самий, - заспокйливо промовив Сергй.
– чого це вас так диву? По-перше, вк одяг - це няк не свдчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге... Вас, до реч, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батьков?

– Степанвна. Горпина Степанвна Стеценко.

– А скльки ж вам рокв, Горпино Степанвно?

– Та, слава Богу, вже всмдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас вком не образив, та й виглядате ви нвроку, як на свй вк, мабуть, по господарству ще поратися встигате, взагал так...

– Та, дякувати Богу, город ще тримаю, худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв допомагаю, - поступово до бабус Горпини поверталася звична доброзичливсть.

– А вже, мабуть, набачилися на свому вку нвроку?
– Сергй вдчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним доврливо й спокйно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тльки сказати - я ж бо голодомор пережила...
– погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхтливу безодню тридцять третього року, перед очима знову промайнули вс т незбагненн безмежн жахи, як нхто й нколи не зможе н осягнути, н зрозумти, н пояснити.
– Хай Бог простить тих пекельних людожерв, як сотворили це жахття...

– Та ще ж вйну пережили?

– Так, вйну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина.
– Пережила й вйну, але хба ж можна порвняти вйну з голодомором? У вйну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У вйну нмц ж не вдбирали у нас останнй шмат хлба, нмц не оточували потм вйськом голодн села, нкого не випускаючи, приркаючи старикв, жнок немовлят на неймоврн муки голодно смерт, муки, у порвнянн з якими розстрл видався б милосердям...
– вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхтливими спогадами.
– Нмц ж не примушували збожеволлих вд голоду матерв сти свох померлих дточок. Та й людей в нашому сел у вйну загинуло набагато менше, нж вд голодомору...

– Так, так, звичайно, - Сергй спвчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус.

– А псля вйни? А сорок сьомий рк? А колгосп? Трудодн?
– вона пдняла сво стареч худ, скоцюрблен руки повернула х догори долонями, задублими вд мозолв.
– Ех, та що там уже й казати, - ршуче махнула вона рукою, наче вдмтаючи сво страшн спогади, - що там уже згадувати.

– , мабуть, Горпино Степанвно, мате ви за вс сво неймоврн страждання труди таку пенсю, що можете на не не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобль, похати в туристичну подорож кудись, скажмо, в ндю, або...

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель Тарапунька, - весело сплеснула в долон бабуся.
– На мою пенсю - автомобль, - в ндю! Ха-ха-ха!..
– тихо, але щиро розсмялася вона.

– От бачите, а я ще знаю великих письменникв поетв, що ледь животють на свою мзерну пенсю, великих художникв скульпторв, що живуть упроголодь, великих артиств, як помирають вд хвороб, бо не мають грошей на лки... От ви в Бога врите?
– раптом ошелешив Сергй бабуню питанням.

– А як же, - здивовано знизала вона плечима.

– То уявть соб, в такому раз, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер з вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймн, змг би купити соб якийсь дорогий ноземний автомобль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому раз, сказали? А я ж бо теж врю в Бога.

– То так, так, твоя правда, - вона довгим доврливим поглядом подивилася Сергв в оч.
– Ваша правда, Сергю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. сус Христос теж бо пшки ходив. Пробачте мене, Сергю Михайловичу.

– Та год вам вибачатися, Горпино Степанвно. чого це ви раптом почали розмовляти з мною на "ви"? Ви ж бо почали розмову з мною на "ти", а потм чомусь перейшли на "ви". Взагал то, зазвичай, все вдбуваться навпаки - спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на "ви", а вже потм, з часом, переходять на "ти". А оскльки ви з самого початку нашо розмови почали звертатися до мене на "ти", як належить звертатися людин вашого вку до людини мого вку, то я не бачу някого сенсу в тому, щоб ви зараз почали...

– Добре, добре, згодна, - бабуся лагдно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергя.
– Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача - приберу тут завжди, отцев Михайлу при нагод допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, - показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалк вд церкви.
– Ранше моя хата була останньою на нашй вулиц, а тепер остання на нашй вулиц церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча тако старо баби навряд чи злод перелякаються, та мен дали, про всяк випадок, ось що, - бабця витягла з кишен старенький мобльний телефон.
– Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цй технц до чого, а, втм, знаю, що, коли тльки натисну на кнопку "три", то мен завжди вдповда отець Михайло. А сплю я вноч абияк, стареч немоч, турботи та спогади перевертають мене з боку на бк цлими ночами, так що й непоганий з мене нчний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я вдразу натисну на "три", - показала вона вказвним пальцем на телефон, - повдомлю вдразу отця Михайла, а вн вже дал все влашту. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут бля церкви приберу, попдмтаю, а потм пдемо до мене, я тебе з дороги нагодую, вдпочинеш...