Самого ж Сергя Богданенка, тобто ченця-конописця Михайла, закнчення земного буття його кохано двчини зовсм не вддалило вд не, а навпаки тльки зблизило - тепер вн вже точно знав, що нщо, няк випадковост, перипет, чи закрути непередбачуваного земного життя нколи вже не зможуть жодним чином завадити хньому з Оксаною поднанню у жит вчному: багаторчне бездоганне служння Господу Сергя пд менем Михайла в якост ченця-конописця подарувало йому нарешт впевненсть у тому, що вн таки досяг т духовно досконалост, яка беззастережно да йому право бути гдним Оксани. те, що хн безсмертн душ в житт вчному зллються в диному блаженств не викликало вже жодного сумнву. А скльки часу провели вони разом впродовж хнього тимчасового перебування на цй гршнй земл - день, мсяць, рк чи сто рокв - не мало анякснького значення, адже всяка мра часу, як час взагал - це лише мить, це нщо у порвнянн з вчнстю...

Оснь завжди була для Сергя найулюбленшою порою року, але псля того, як Михайло Архипович з Оксаною вдйшли у вчнсть зимою, зима теж стала його улюбленою порою року. в цьому не було жодно суперечност, адже зима стала для Сергя нби продовженням осен - оснь для нього тепер вже не закнчувалася з першим снгом настанням морозв, оснь продовжувалась, просто вона ставала все глибшою глибшою, занурюючись у зацпенння поцейбчних, земних, плотських сил, яке для Сергя вибухало розквтом сил потойбчних, духовних: нколи йому не давалось писання кон так легко, нколи йому не працювалося з такою духовною насолодою, як упродовж ц його ново улюблено пори року, яка поглинала в себе, як оснь, так зиму - це була для нього нби одна дина улюблена пора року зимооснь.

Була якраз зима. Сергй-Михайло любив, покинувши свою келю, з раннього ранку вийти за меж монастиря ще затемна й зустрти схд сонця. Зараз була саме ця пора. Сергй вийшов надвр ще затемна, вдихнув на повн груди счневе морозне повтря, аж обпкаючи його сталевою гостротою леген. Сив вуса й борода поблли вд памороз. Сергй рушив назустрч сходу сонця, яке вже ледь-ледь означувало свй прихд вузеньким просвтком на далекому небокра. Сергй, нби виринаючи з-пд плаща птьми на плесо досвтку й зткнувшись вч-на-вч з червоним сльозистим сонцем, ще гострше вдчував разючу однозначнсть вироку у чорно-блй безвиход смертельно хвороби зимового свтання: вже тод була одна дорога - безвльно слдувати за кульгавою пдслпуватою загравою й дивитись, як вона, просовуючи крзь млу птьми прозор пальц променв блдого сяйва, обмацу лякливо холодне тло счня, що мертвим блим лебедем снгв упав у безкрайнсть степв, вд небокраю до небокраю розкинувши сво зацпенл крила, як затиснули в чпк обйми прохромлену морозом затвердлу з жаху землю, що зойки передсмертн стрмко вихоплювалися з-пд снгв до неба ламкими чорними мереживами глля сумних дерев, уплетених, неначе траурн стрчки, у чисту глибочнь небесно безодн...

А потм - день, хмари, втер: вся невмолимсть спраги за коханням життям у безнадйнм розпач, з яким голодне ненаситне черево спустошеного видноколу все напиха й напиха втер холодним шматтям хмар, неначе об"дками з небесного рздвяного бенкету. тльки натяк на слово "смерть" вчуваться в нмй затятост, з якою втер забива чутк нашорошен вуха лсу глухою ватою снгв - лише, коли й тво вуха раптово обпече жагуча туга вхоли, вдчуш, як зашпори зими колючими голками втру заходять в обмерзле тло всесвту, в той час, як у твою обмерзлу душу колючими голками спогадв заходять зашпори твох утрат. тебе знову потягне до затишного домашнього вогнища знайти спокй на плеч дружньо розради, безоглядно забутися в обймах над...

Якщо надя вмира останньою, то це означа лише те, що надя взагал нколи не вмира.