Мікроскоп Лейтца [7] розмістили на столі біля вікна; його мідний корпус дотепер іскрився теплим блиском, як і того дня, коли його привезли на запряженому поні візку із залізничної станції в Букшоу. Його дзеркало, призначене відсвічувати, можна було нахилити так, щоб спіймати перші бліді промені вранішнього сонця, однак для використання в похмурі дні і в темний період доби його було оснащено парафіновою лампою лондонської фірми Девідсона й К°.

Тут був навіть людський скелет на підставці, обладнаній коліщатами. Цю штукенцію подарував Тарові, щойно йому виповнилося дванадцять, видатний натураліст Френк Бакланд – той самий, чий батько з’їв муміфіковане серце короля Людовіка XIV.

Якщо окинути оком три стіни лабораторії, можна побачити, що від підлоги до стелі їх заповнювали засклені шафи, дві з яких були заставлені рядами хімікатів у скляних аптечних мензурках. На кожній із них було наклеєно ярлик, підписаний акуратним каліграфічним почерком Тара де Люса, котрий, урешті-решт, ухопив Бога за бороду й пережив усіх. Він помер 1928 року в шістдесятирічному віці – посеред цього хімічного царства його мертве тіло й знайшла економка. Він і далі придивлявся неживим оком до чогось в улюбленому Лейтці. Подейкували, що він вивчав розклад першого ступеня п’ятиокису азоту, і якщо взяти це на віру, тоді йому належить перше письмово зафіксоване дослідження реакції, яка згодом призвела до винайдення атомної бомби.

Лабораторію дядька Тара зачинили. Довгі роки вона перебувала в задушливій тиші, припадаючи порохом, доки те, що тато називав «чудернацькими здібностями», не почало проявлятися, і я забажала господарювати там.

Згадка про той дощовий осінній день, коли Хімія увійшла в моє життя, дотепер сповнює мені душу відрадою.

Я напропале видряпувалась на книжкові шафи в бібліотеці, підкорюючи їхні верхівки, як славетна альпіністка, аж раптом моя нога зіслизнула й на підлогу бебехнулася здоровенна книга. Узявши її до рук і розгладжуючи зім’яті сторінки, я вгледіла, що вони рясніють не лише стрічками слів, а й купою малюнків. На декотрих були зображені позбавлені тіла руки, що наливали всілякі рідини в дивовижні за формою скляні посудини, які здавалися мені музичними інструментами з іншого світу.

Книжка мала назву «Основи хімії», і незабаром я довідалася, що «йод» походить від слова, що означає «ліловий». Мені також стало відомо, що «бром» має грецьку етимологію й відсилає до огидного слова «сморід». Я поклала собі так: знати ці речі – мій обов’язок! Я запхала грубий червоний том під светр і віднесла його нагору, до своєї лабораторії. Тільки значно пізніше мені впало в око виведене на форзаці ім’я – Г. де Люс. Це була книжка Гаррієт.

Відтоді я завела собі звичку просиджувати за цією книгою кожну вільну хвилину. Траплялися вечори, що я не могла дочекатися, коли всі ляжуть спати. Так я побраталася зі світом, таємно відкритим мені книжкою Гаррієт.

Тут мені тішила серце характеристика всіх лужних металів: металів із казковими назвами на зразок літію й рубідію; лужноземельних, як-от стронцій, барій і радій. Я землі не чула під собою від задоволення, прочитавши, що відкриття радію належить жінці – мадам Кюрі.

Потім ішлося про отруйні гази – фосфін, арсин (один слоїк якого, як повідомлялось, містив смертельну дозу), пероксид нітрогену, сірководнева кислота… І їм не було кінця-краю. Коли я з’ясувала, що в книжці наведено докладні інструкції для створення цих речовин, то почувала себе на сьомому небі.

Щойно я навчилася розуміти хімічні рівняння, подібні до K4FeC6N6 + 2К = 6KCN + Fe (де описано, що відбувається, коли для отримання ціанистого калію жовту кров’яну сіль нагрівають із калієм), переді мною відкрився всесвіт: я ніби натрапила на книгу з рецептами, що раніше належала лісовій чаклунці.

Мої думки безповоротно заполонила й непокоїла одна річ, а саме: яким чином усе на світі, усі творіння – геть-чисто всі! – утримуються воєдино незримими хімічними зв’язками, і за дивну, невимовну розраду мені правило те, що де-небудь, хай навіть на власні очі цього не побачиш на земному падолі, є справжня стабільність.

Спочатку книжка й занедбана лабораторія, яку я виявила ще дитиною, посідали окремі комірки в моєму мозку. Але коли я пов’язала їх між собою, моє життя наповнилося новим сенсом.

Тут, у лабораторії дядька Тара, полиця над полицею стояли книги з хімії, котрі він дбайливо складав, і незабаром мені стало ясно, що, доклавши трохи зусиль, більшість із них я зможу осягнути.

Опісля по моїх зубах були вже й прості експерименти. Я намагалася дотримуватись інструкцій до найменшої букви, звісно, не минулося без вибухів і прикрих запахів, але що менше про це говорити, то краще.

Із часом мої записники помітно грубішали. Моя праця набула більшої витонченості тоді, коли я прозріла таємниці органічної хімії, і мене тішили нововідкриті відомості про те, що так легко можна дістати з природи.

Але найпаче мене вабили отрути.

Вимахуючи бамбуковою тростиною, витягнутою в холі з підставки для парасольок у формі слонячої ноги, щоб розчистити собі шлях серед заростей, я побачила, що тут, на городі, усе було мокре від нічного дощу, а високі стіни із червоної цегли не пропускали достатньо сонячного тепла.