– Iду! Iду!
– кричав, як несамовитий, Петро i ступав ще ширше.

А йти доводилось здебiльшого хащами, стежки попадались дуже рiдко. I як тiльки, йдучи стежкою, Петро помiчав, що сигнал слабшає,- одразу ж звертав i без вагання простував помiж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через рiчки.

Iшов доти, поки почав спотикатися. Тодi тiльки до його свiдомостi дiйшло: втомився, ноги вiдмовляються служити.

Присiв пiд деревом, така думка - трохи вiдпочину та й пiду. Але незчувсь, як i заснув. Схопився уже на свiтанку, його розбудило:

– Ти-и... ти-и...

– Ех, бодай йому! Проспав...

Десь у глибинi душi ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?

Навiть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.

Скiльки вiн уже пройшов - п'ятдесят, сiмдесят кiлометрiв? Сигнал помiтно подужчав, i це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, бiг бiгом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду озеро чи скелю.

I ось вiн пiдiйшов до узгiр'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так i є - високогiрне плато, але що тут сталося? Не видно жодної бiлої кулi, навiть жовтi кущi повиривано, наче тут пройшов смерч!

Яворович зупинився, роздивляючись на всi боки. Забув навiть про сигнал, що марно кликав i кликав голосом мембрани. Уся мiсцевiсть вкрита трупами, i особливо багато - Синiв Риби. Лежать i поодинцi, ї густими лавами, але всi головами туди, де були кулi Головатих, тобто вперед. Бiй, очевидно, вiдбувся цiєї ночi, i хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, - Головатих знищено до ноги.

Петро довго блукав помiж купами трупiв i шматками ще недавно всесильних мозкiв. Жодного живого Головатого! Мабуть, i малолiтнi загинули у цiй страшнiй сiчi... От тобi й роботи... Повалили, знищили своїх творцiв, своїх жорстоких богiв! Загинула, зникла тиранiя.

Нацiлюючи кiноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? I не хотiв надибати на нього вбитого, i чомусь вiдчував, що саме тут скiнчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повiв довговолосих вiн, Рожевий, i якщо вже полiг увесь його загiн, то... А може, вiн якимось чудом уцiлiв?

Пройшовши ще з кiлометр по плато, Яворович побачив якiсь постатi. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих i несуть їх вниз, певно, в Долину предкiв лежить їхнiй шлях.

– А де Рожевий?
– закричав Яворович.
– Де Рожевий?

Нiхто, звичайно, йому не вiдповiв. Тодi Петро почав зупиняти їх i показувати жестами. Вони нiчого не зрозумiли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли вiн повертав чи просто заходив наперед, - тiльки дивилися на нього своїми великими очима.

Переконавшись, що спроби цi марнi, Петро махнув рукою i пiшов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звiдси був здiйснений зв'язок з "Астероїдом"?

Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкiрих свiтлопоклонникiв.

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато i почав спускатися вниз. Навушники так "затикали", що довелося скинути шолом. Дорога в'юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесiю, Променисту...

В хащах зустрiв багато венерiйцiв, i, мабуть, вони вiдразу повiдомили своїй жрицi, бо не пройшов i з пiвсотнi крокiв, як вона вже поспiшала йому назустрiч. На головi тьмянiє золотистий обручик, похитуються срiблястi колючки. За нею ледве встигають "тiнi".

"О людино, - почала вона, наблизившись, - певно, ти йдеш за тим, що тобi послало небо".

"Так. Де воно лежить?"

"Дарунок неба зовсiм недалеко, ходiм".

Вона пiшла попереду, - спритна, можна сказати, - навiть грацiозна, трохи схиливши свою лебедину шию i притримуючи зеленою долонею своє одiння, щоб не зачепитись. "Тiнi" десь зникли.

"Ти вже знаєш, людино, - продовжувала, не спиняючи ходи, - яка доля спiткала Великого Розпорядника i всю його касту. Це тому, що вiн одiбрав у нас твiй вогонь..."

"Вогонь - велика небезпека, - замислився Петро.
– Можуть знову з'явитись узурпатори..."

"О нi, людино, з цим уже покiнчено! А вогонь, свiтло нам потрiбнi як символ нашого iдеалу, живе нагадування про мету. Адже без iдеалу живуть лише тварини i рослини... А ось i дарунок неба".

На зламаних деревах важко лежав великий цилiндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв помiж стовбурами i скидався на зiжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацiкавило. "Мабуть, продукти, - мелькнула думка.
– А що ж тут - невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтiли.