З "Вiкiнга" пильно стежили за "Гондолою", її екiпаж був ось тут поряд екран показував усе, що вiдбувалось у їхнiй забитiй апаратурою кабiнi.

Павзевей наче прикипiв до пульта керування, обидва його товаришi вже працювали з приладами, скеровуючи об'єктиви на планету.

"Цi прокладуть шлях, - спокiйно думав Нескуба.
– Досвiдченi, не пiдведуть. От якби тiльки не пiдвела "Гантеля..."

Еола удвох з дружиною Павзевея спостерiгала за "Гондолою" в iлюмiнатор правої прогулянкової палуби. Спочатку вона скидалась на золоту рибину, а вже через кiлька хвилин зробилася кометою.

– Все-таки могли б i мене включити...
– зiтхнула Павзевеєва.
– Занадто самовпевненi... А без нас, лiкарiв... Усе ж може трапитись.

– Не журися, Ренато.
– Еола погладила подругу по спинi.
– Ось побачиш усе буде гаразд.

– Але ти, я бачу, теж хвилюєшся?

– Та всi, мабуть, хвилюються перед висадкою... Як ми там будемо жити? Що, коли справдi на Гантелi є аборигени?

– Може, й є. Родильний будинок наче непоганий, чому ж вiн має бути порожнiм?

– Добре, якщо напiвдикi...

– Чому ж добре?

– Вважали б нас за богiв. Ти б хотiла пожити богинею?

– Не мели дурниць, - усмiхнулась Рената.
– Якщо вони антропоїди...

– Нi, в принципi, ти б не заперечувала? Так, як ото змальовували колись у фантастичних романах: з неба на вогненних колiсницях спускаються космонавти, i темне населення, охоплене страхом, падає перед ними ниць.

– Читала... їхнi автори вважали, що вiра в бога виникала зi страху. Я їх розумiю: в їхнiй час на Землi панував Страх. А первiсна людина, може, якраз нiчого й не боялася. Все це дуже складне...

– Ну, а все-таки, - жартiвливо наполягала Еола, - невже ти вiдмовилася б вiд статусу богинi?

– Якщо Павзевей оголосить - не вiдмовлюся, - засмiялась Рената. Подивилась в iлюмiнатор, i обличчя її враз спохмурнiло. Зiрочка "Гондоли" така малесенька, така беззахисна - вже наближалася до планети, вкутаної сувоями хмар.
– Наче падає сльоза, - прошепотiла Рената.

– Заспокойся, кажу тобi - все буде добре.

– Але ж ти не богиня, щоб це знати, - сумовито усмiхнулась Павзевеєва.
– Планета... незвичайна, не вивчена, чужа... Це дуже складний органiзм, який живе за своїми законами. Як цей органiзм реагуватиме на втручання ззовнi? Чи полюбить нас, дiтей iншої планети, i чи полюбимо ми її, як другу матiр?

– Ми пристосуємось, - зiтхнула Еола.
– Iншого виходу в нас нема. Пристосуємось i звикнемо...

Жiнки ще довго дивилися в iлюмiнатор, аж поки золота краплина не зникла з очей.

12

"Гондола" кружляла навколо планети майже три мiсяцi. Комплексна програма дослiджень вимагала напруженої роботи екiпажу, i, щоб пiдбадьорити колег, Павзевей iронiчно вигукував:

– Нiчого, працюємо для її величностi Iсторiї!..

Це й справдi було так - суспiльна iсторiя Гантелi тiльки оце починалася, i вони вперше вiдкривали завiсу нової сцени для людського дiйства. Звичайно, жоден iз космiчних вiкiнгiв не мiг не те що знати, а навiть i здогадуватись, яких метаморфоз цi подiї зазнають у майбутньому. Iнформацiя про заселення Гантелi через довгий ряд столiть змiниться настiльки, що перекази про iсторичний початок далекi нащадки вважатимуть мiфами, якi не мають нiякого реального грунту. "Небесний цикл" розглядатимуть як втiлення одвiчної мрiї людини про полiт у космос.

Та все це - в iмлi майбутнього. А поки що - буденна робота. "Гондола", снуючи свою траєкторiю навколо Гантелi, приглядалася до неї численними об'єктивами, промацувала її пульс, прислухалася до биття її серця, намагаючись уточнити хоча б найголовнiшi параметри. Показники були не оптимальнi, але з кожним витком ставало ясно: земляни зможуть пристосуватися до цих умов.

Першу посадку "Гондола" зробила на невисокому плато, власне, узгiр'ї, яке круто обривалося в океан. Павзевей сподiвався, що грунт у цих мiсцях злежаний, твердий, i не помилився. Навколо - вiд берега аж до самiсiнької гiрської гряди - крiзь рiденьку сизувату траву проступав гранiт чи, може, якась iнша тверда порода.

"Гондола" осiдала на газовiй подушцi повiльно, плавно, сантиметр за сантиметром. Рiдка пилова запона огорнула фюзеляж, та коли замовкла силова установка, пил почав швидко осiдати, вкриваючи тонким шаром крила та iлюмiнатори.

– Ну, що ж, вiтаю з прибуттям, - втомлено обiзвався Павзевей до своїх товаришiв, якi також мали не дуже бадьорий вигляд. Обснувати велетенську планету, зазнаючи перевантажень, було нелегко. Тим бiльше, що в умовах невагомостi на "Вiкiнгу" вони зовсiм детренувались.

– I ми вас вiтаємо, - сказав Саке Мацу, крiсло якого стояло поруч з командирським.

– А я вас обох!
– вигукнув Сiагуру, що розташувався в кiнцi кабiни.

– Прибрати крила, - наказав Павзевей, i Саке Мацу пустив у дiю механiзм. Крiзь запиленi iлюмiнатори все-таки можна було бачити, як втягуються у свої гнiзда трикутники крил.

Деякий час десантники сидiли мовчки, наче до чогось прислухаючись.

Повiки в Сiагуру склепилися, гудiння в головi стихло, натомiсть учений почув шум прибою i нiби побачив Сахарське море. Ах, як йому зробилося гарно пiд щедрим африканським сонцем!..