– Любий мiй... Що ж вiн тобi заподiяв? Ти поранений?

На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Вiра витирала їх нiжними доторками пальцiв.

– Що мiж вами сталося?
– допитувалась дiвчина.

– Це справдi уранос... ну, iнопланетник. Паралiзував, падлюка... Хотiв заволодiти пультом... змiнити орбiту Землi...

– Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.

– Органiзуй оборону... Вони можуть напасти... "Марить, вiн марить, злякано подумала Вiра.
– Негайно бiгти, але як же його тут залишати?"

Швидко намочила у водi хустину, витерла йому смагу на губах.

– Ти хороша, Вiро, - шепотiв Ник.
– Ти незвичайна дiвчина... Я люблю тебе, давно полюбив...

Вiра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцiлувала в губи.

– Заспокойся, любий. Я миттю... Ми тебе перенесемо...

Губи йому зворухнулися i, вже слабiючи, Ник прошепотiв:

– Побачу жито... жито... жити...

Зiтхнув i замовк. Вiра з жахом помiтила, як в його очах одразу потьмянiло, вони втратили живий блиск, а на обличчi проступила смертельна блiдiсть. Вiра скрикнула, плечi їй пересмикнулися, i тiло забилося в риданнi.

Київ

Гагра

1969 р.