– Зверни увагу, Кириле, - сказав Нейба, - отам, в кiнцi алеї, наче збiльшувальна лiнза. Дивись, який височенний чоловiк!

Кирило поглянув - справдi. Чоловiк дiстає головою до металевої дуги. Та ось вiн пiдiйшов ближче i одразу поменшав, став таким, яким вiн є насправдi. Це зовсiм невисокий дядя, Кирило бачив його не раз.

– Ти диви... Чудасiя!

Кирило покинув їсти i невiдривно дивився в кiнець алеї. Кожен, хто повертав сюди чи прямував туди, здавався карикатурно високим i тонким, як у кривому дзеркалi кiмнати смiху.

– Повiтряна лiнза, - сказав Нейба.

– Ану ж я побiжу туди, а ви дивiться!
– схопився з-за столу Кирило.

Не встигла мама й слова вимовити, як вiн уже вибiг пiд бiлi трапецiї алеї. Добiг у кiнець - мама аж пирснула зо смiху, побачивши, який вiн зробився високий. Та ось Кирило крутнувся - i зник. Наче розтанув у повiтрi, нiби там його й не було. Тiльки жеврiють розмитi плями канн.

– Обiд холоне, а вiн затiяв гру, - невдоволено промимрила Лайтi, зиркнувши на Нейбу. А той лише загадково посмiхнувся.

Повернувся Кирило десь, мабуть, через пiвгодини - Нейба вже скiнчив обiд, а мама була як чорна хмара. Як. раптово зник, так раптово й з'явився, на мить закривши собою червонi плями квiтiв. Прибiг захеканий, збуджений.

– Ой, де я був! Ось подивiться, що тут...

Кирило поклав на стiл коробку, загорнуту в срiблясту фольгу i навхрест перев'язану блакитною стрiчкою.

– Ну, їж, їж, все вже прохололо, - примирливо сказала мама i взялася розпаковувати коробку. Найперше вийняла якусь химерну iграшку - з великої прозорої кулi витикалися малi, рiзних кольорiв i вiдтiнкiв. Покрутила в руках, притиснула пальцями - iграшка розпалася на сегменти, кубики, призми i кульки.

– Де це ти взяв?

– Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...

– Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?

– Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг.
– Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!

– Що ти мелеш?
– Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою.
– Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?

– Та нi, я тут ось був.

Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:

– Це ви дали йому грошей?

– Нi, - знизав плечима Нейба.
– В мене ледве на путiвку вистачило.

Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...

– Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське!
– засмiявся Кирило.

– Ну, гаразд, це ще краще, - багатозначно сказала мама.
– Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?

– Я попрошу...
– затнувся Кирило.
– Хоч вони й не розумiють по-нашому.

– Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики.
– I до Нейби: - Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?

Той нiяково усмiхнувся:

– Можливо.

Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.

"Ну, ясно, - подумала Лайтi, - не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом - спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."

– Чому ж не принiс?
– запитала Кирила.

Хлопець розгублено клiпав очима:

– Я не знайшов... того... входу.

"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"

– Завтра втрапиш!
– пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: - О другiй годинi дня.

Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, - подумала, - то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."

Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.

– Сережок там нiяких немає!
– вигукнув.- Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!

I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.

– Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.

– Це жiночий, - сказав Нейба.

Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась - годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!