В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.

З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку - елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.

I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.

– А я вже дещо по-їхньому розумiю!
– хвалився.
– Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...

Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.

Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок - як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.

– Та вiн музикальний!

– Точнiше - лiкувальний, - обiзвався Нейба.
– Музична терапiя.

– Вперше чую, - сяйнула усмiшкою Лайтi.
– От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви - одесит?

Нейба опустив очi:

– Трохи одесит. Але не зовсiм...

Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.

Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:

– Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.

– А бiльше нiчого не сказав?

– Та... здається, нiчого.

Мама поклала руку на Кирилове плече:

– Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?

– Та...
– Кириловi явно не хотiлось признатися.
– Та сказав...

– Ну, що? Що?

Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:

– Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...

– А хто ж їх не любить?
– обурилась Лайтi.
– Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?

– Нi.

Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.

– Слухай, вiн багато тобi грошей давав?

– Нiяких грошей вiн не давав.

– Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж i подiбний на свого батечка.

Кирило зiщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:

– Ану ж пiди, чи зараз принесеш що-небудь?

– Не хочу. Нащо тобi стiльки речей?

– Е, якби без грошей, то сходив би!

Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав i пiшов по алеї до "повiтряної лiнзи". Лайтi уважно дивилась йому вслiд i бачила, як вiн розтанув у сонячному маревi.

"Ховайся, ховайся, малий хитрун, - думала, сидячи за столом i знiчев'я покусуючи бутерброд з маслом.
– Все одно сьогоднi в тебе нiчого не вийде".

Кирило довгенько не з'являвся.

"Може, вiн подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна".
– Лайтi вже хотiла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повiтряної лiнзи", поклав щось на асфальт i знову зник. "Розiгрує... Ну, зажди..." Лайтi зiйшла з веранди i попрямувала в кiнець алеї. Там бiля великої коробки лежала записка. Пальцi в Лайтi чомусь затремтiли, коли вона читала:

"Ось, мамочко, маєш iще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освiту. Можеш втiшатися речами - ти їх занадто любиш, бiльше, анiж мене, мого батька i, мабуть, себе. Кирило"

Першу мить Лайтi стояла як укопана. Потiм схопила коробку i кинулась в кущi, гукаючи на весь парк:

– Кириле-е! Вилазь, дурненький!

Кирило зник. I нiхто не бачив, щоб вiн кудись iшов. Обшукали всю територiю - хлопця нiде не було. Нiякi розшуки нiчого не дали.

...Через рiк Лайтi приїхала в цей же будинок вiдпочинку вже з новим чоловiком - директором великого галантерейного магазину. Сидiли за тим самим столом на верандi. Лайтi в обiд завжди поглядала в кiнець алеї, та нiчого незвичайного не помiчала. Та одного разу... на тому самому мiсцi з'явився Кирило!

Лайтi шарпнулася з-за столу, тарiлка з борщем перекинулась директоровi на колiна, той щось засичав, але вона не дослухалася - за мить уже була в кiнцi алеї.

– Де ти пропадав, шибенику?!
– скрикнула, хапаючи Кирила за плечi.

Хлопець якось зачудовано озирався навколо, нiби впiзнаючи мiсцевiсть.

– Ну, кажи, де блукав?
– трясла його за плечi Лайтi.

– Я... був у нашому Майбутньому, - тихо промовив хлопець.

– Де?
– не второпала схвильована Лайтi.
– Де ти був?