Шрифт:
Но в эти же дни – Центральной Раде не было месяца от роду – наметились первые признаки грядущего расхождения между украинским движением и представителями общероссийской позиции.
Грушевский вспоминал:
<…> якраз у сім часі київський міський комітет думав про те, щоб прийняти на себе роль краевого центру і органу Врем[енного] правительства для всеї території, що економічно тяжить до Києва. Інакше сказати, розмежуватися з Одесою і Харковом і взяти на себе ролю автономного правительства України – на взірець того, що було сформовано для Закавказу. Натяк, що українці можуть, минаючи їх, утворити якийсь автономний орган, очевидно, занепокоїв управителів, і від них пішли деякі прикрі словця – погрози на адресу Ц[ентральної] ради, що не могли не затривожити нас, з огляду, що в руках сих людей, будь-що-будь, була київська залога, міліція, прокуратура і всяка інша штука, а ми сиділи як голий при дорозі з поручиком Михновським і генералом Нужджевським.
Руководители Исполкома «висловили побажання, щоб президія Ц[ентральної] ради вияснила в міськім комітеті дійсне положення і положила кінець кривотолкам». Говоря современным языком, руководителей Центральной Рады вызвали на ковёр.
Але ся форма – свого роду повістка явитись на допрос – відчитатись і виправдатись перед місцевими хазяями – в ній в тодішніх відносинах було чимало образливого, провокуючого, що трудно було перебороти. Голова зборів Страдомський – дуже обережний чоловік, що відчував наростання українського руху і в повній мірі хотів з ним рахуватись, – старався скільки можна ослабити обопільну [нехіть?]. Але коли він, відкриваючи збори, поясняв, що се зібрання має завданням вияснити і заспокоїти київське громадянство, стривожене чутками, що серед українців єсть замір проголосити автономію, а може, й самостійність України, – сей момент виклику на перехресний допит все-таки стирчав в сім інциденті настільки сильно, що я, першим відповідаючи на се питання, несвідомо з оборони перейшов в наступ196.
Те же вступительные слова Страдомского зафиксировал корреспондент «Киевлянина», освещавший заседание:
Открывший заседание Н. Ф. Страдомский, указавший, что заседание созвано с целью выяснить циркулировавшие в последнее время слухи о том, будто в среде украинцев существует течение выделить украинскую республику, а может быть даже и самостоятельную Украину. Эти слухи не могли не волновать отдельных членов и исполнительный комитет в целом, так как большинством эти слухи считались опасными для нынешнего положения вещей. Решено было поэтому пригласить руководителей «Центральной Рады» для того, чтобы получить от них разъяснения по всем волнующим общество вопросам197.
Грушевский рассказывал:
Я сказав, що ми прийшли не тільки на те, аби виявити неправдивість тих чуток, які пішли про нас, але вияснити і більш принципіальні відносини між українським і київським центром: з ким ми маємо діло – чи з союзниками в справі визволення, чи з ворогами, спадкоємцями старого обрусенія? Відома річ, як Київ протягом віків зросійщився і відірвався від землі, став островом серед неї. Останні події ілюструють сю відірваність його. По інформацію про наміри і діяльність українських організацій, що виявляють бажання і наміри українського народу, революційні провідники міста звертаються не до Ц[ентральної] ради, не до авторитетних українських діячів, не до відновленої української преси, а до якихось своїх власних загадкових джерел. І на підставі сих відомостей в Раді робочих і солдатських депутатів пролунала погроза розгону українського національного з’їзду. Певно, справді щось подібне вважається можливим – полагоджування відносин багнетами. Я нагадав старе прислів’я [высказывание Талейрана198. – С. М.], що багнетами все можна зробити, тільки сидіти на них, себто уставляти які тривкі відносини неможливо. Перше, ніж вияснити що-небудь з свого боку, ми хотіли б почути з боку київських організацій відповідь на основне питання – чи признають вони права українського народу на своє національне будівництво, чи признають право народу на своїй землі будувати своє життя – забезпечувати права національних меншостей?
Такого обернення справи не сподівались, і Незлобін, і представник київської залоги якийсь капітан Карум, що особливо різко виступав проти нас, домагались відповіді на поставлені Страдомським питання199.
Согласно газетному репортажу:
Капитан Карум. Позвольте мне задать один вопрос: обсуждался ли в украинских кругах вопрос о выделении украинской республики или не обсуждался? Если такого вопроса не было, то мы его и обсуждать здесь не будем.
На этот вопрос со стороны руководителей «Украинской Рады» дается категорический ответ, что в такой форме вопрос в «Украинской Раде» не подымался200.
Последовал обмен мнениями в достаточно напряженной атмосфере. Незлобин заявил: «[Н]а одном собрании социалистических партий было сообщено, что среди украинцев существует три политических течения [как не вспомнить здесь классическое: “Де два українці, там три гетьмани!”. – С. М.], и одно из этих течений имеет тенденцию, чтобы украинский съезд объявил себя учредительным собранием. Я в этом собрании указал, что объявление украинского учредительного собрания чрезвычайно вредно и для дела свободы, и для войны». Представители «единонеделимческой» точки зрения в один голос заявляли, что нельзя решать никакие вопросы такого рода до (всероссийского) Учредительного собрания.
Беспокойство иного рода высказал Карум. Из газетного репортажа: «Мы боимся вот чего, что когда мы будем находиться на фронте для защиты родины и свободы, нам не всадят нож в спину»201. Запомнился этот момент, в несколько иной фразировке, и Грушевскому: «Карум, остерігаючи українців від яких-небудь кроків, які могли б занепокоїти і подражнити армію <…> пустив крилату фразу, яка потім надовго зависла над київськими і взагалі українськими відносинами – про те, щоб українці не схотіли “всадити ножа в спину армії, що боронить Україну від німців”»202. Эту же свою «крылатую» фразу вспоминал и сам Карум:
Они [руководители Центральной Рады. – С. М.] явились. Сели за отдельный стол.
После краткого вступительного слова Страдомского, сказавшего о цели заседания, слово взял Грушевский, украинский “батько“.
Сначала он с важным видом зачитал постановление Центральной Рады о том, что делегации[,] ввиду незнания нами украинского языка, разрешается говорить по-русски.
Затем он же зачитал Универсал (русский текст) <…>
Универсал (I-й) был принят 10 (23) июня; Грушевский не мог его зачитать в апреле. Однако детали, которые приводит Карум, почти не оставляют сомнений, что речь здесь об этом самом заседании 4 (17) апреля, которое он ошибочно сместил по времени на два с лишним месяца вперед.
После этой декларации начались наши выступления. Большую речь сказал я.
<…> Много ненужного пафоса было в моей речи. <…> Я защищал революцию.
– Вы всаживаете нож в спину революции!
Но, конечно, моя речь была голосом вопиющего в пустыне.
Членам Центральной Рады, сельским учителям и сельским священникам, стоящим за их спиной, судьба России была глубоко безразлична. Они рвались к власти. Они понимали, что надо пользоваться слабостью России, что после окончания войны будет гораздо труднее отхватить ее себе, и продолжали свое дело203.