За Большаковим зачинилися двері, й поліцмейстер розкрив теку.

– Отже, пане Ровнєр, я відразу почну із прикладу, заочно знаючи вас як людину кмітливу. І ви, упевнений, без зайвих розмов зрозумієте, що нам потрібно.

Яків хитнув головою у відповідь і нашорошив вуха.

– Отже, двадцятого січня сього року від міщанина Зелінського Миколи Йосиповича надійшла заява до поліції, що його дружина Зелінська, у дівоцтві Скальска, Юзефа Сигизмундівна наклала на себе руки, простіше кажучи повісилася. Зі слів того самого Зелінського, він, повернувшись додому пізно ввечері двадцятого січня, знайшов свою дружину в коморі – у петлі й уже без ознак життя. Не бажаючи залишати рідну людину в такому стані, перш ніж бігти до поліції, чиркнув по мотузці ножем, ну, себто зняв покійницю.

Поліцмейстер почекав, доки Архип внесе до кабінету тацю з чаєм, відсьорбнув із чашки та продовжив.

– Лише потім – і після того, як прилаштував покійницю на столі в кімнаті – Зелінський з’явився у поліції, де побивався й у сльозах заламував руки, оплакуючи передчасну смерть коханої дружини. Пристав, призначений на цю справу, на місці події виявив, серед іншого, наявність на голові небіжчиці місця сильного забою, проте не надав цьому належного значення, адже міщанин Зелінський стверджував, що під час знімання тіла небіжчиці не втримав оне, воно випало з його рук і, позаяк усе відбувалося в комірчині, вдарилося головою об діжку. Пристав ретельно дослідив місце злочину й, окрім численних слідів чобіт міщанина Зелінського, зроблених, коли той метушився невеличкою кімнаткою, справді помітив на діжці кров і волосся жертви. Тому справу було закрито за висновком «самогубство». Та, як ви можете здогадатися, згодом її довелося дістати з архіву, – поліцмейстер хитро поглянув на Якова з-понад пенсне. За його сивими вусами знову не можна було зрозуміти, чи він усміхається, чи навіть не натякає на веселощі.

– Думаю, якби це була буденна справа про самогубство, ви б мені її не зачитували, – обережно добирав слова Яків. – Гадаю, винним виявився сам міщанин Зелінський?

У відповідь поліцмейстер задоволено тицьнув у нього пальцем.

– Рівно за тиждень після закриття справи до нас звернулася міщанка Боричевська Фаїна Францівна, сусідка Зелінських і подруга покійниці, яка стверджувала, що на власні вуха чула звуки сварки, котрі долинали з господи Зелінських. Ось тільки вона не могла пригадати, коли саме чула ці звуки – у ніч самогубства чи напередодні. Саме через це ми й не поспішали відкривати справу. Та після цього Боричевська пригадала ще одну подробицю, котра й вирішила все. Хоча вона й не пам’ятала дати, проте згадала, що того самого вечора, коли чула звуки сварки, ладнаючись спати, за звичкою визирнула у вікно й угледіла, як міщанин Зелінський скрадався до сараю, що стоїть у його дворі та на який виходять вікна будинку Боричевської. Якраз світив повний місяць, і постать Зелінського на тлі снігу проступала дуже чітко. Зі слів очевидиці, в руках у міщанина Зелінського, що простував до сараю, вона побачила предмет, дуже схожий на якийсь інструмент. Коли ж він повертався, предмета в руках уже не мав. Ми взялися перевіряти цю заяву та після нетривалих пошуків у сараї міщанина Зелінського й справді знайшли молоток зі слідами крові та волосся на ньому, а також просякнуту кров’ю ганчірку. Після пред’явлення цих доказів міщанин Зелінський добровільно зізнався у скоєнні злочину проти своєї законної дружини. Отже, під час сварки з дружиною міщанин Зелінський за допомогою молотка завдав їй удару в ділянку скроні, що його пізніше видав за удар об діжку. Від отриманої травми, зі слів убивці, жінка померла на місці, а він облаштував усе так, аби видати випадок за самогубство. Одним словом, – поліцмейстер зняв пенсне й потер перенісся, відсуваючи від себе теку зі справою, – справу було остаточно закрито за вироком «убивство». Міщанина Зелінського засуджено до п’ятнадцяти років каторги. Та не в цьому суть, пане Ровнєр! Чи не так? Адже ви раніше за мене сказали, що вбивцею був сам громадянин Зелінський, еге ж?

– Якби я як лікар детально оглянув місце події, тіло потерпілої, то назвав би вам справжню причину смерті, а відтак і ймовірного вбивцю, адже якщо міщанин Зелінський стверджував, що на власні очі бачив, як тіло вдарилося об діжку, що не відповідає дійсності, то легко здогадатися, що він бреше. Далі – справа не надто складна.

У відповідь поліцмейстер навідмаш припечатав долонею течку до стола, аж кабінетом пішли виляски, а Яків підскочив на стільці, не зрозумівши відразу, що означає така бурхлива реакція.

– Ось! – Мерлінський ніби звертався до уявних слухачів. – Ось саме тому я й підтримав клопотання губернатора про запровадження так потрібного нам медичного експерта! І магістрат висловив усебічну підтримку, тож, пане Ровнєр, сподіваюся, незабаром ми будемо не лише теоретизувати.

Яків спантеличено прокашлявся:

– За всієї поваги, пане Мерлінський, дуже хочу, аби ви помилялися.

– Так! Саме так! Але ж, будьмо реалістами, пане Ровнєр.

Поліцмейстер рішуче закрив теку зі справою та видобув з ящика дрібно списаний аркуш.

– Я звернувся до пана Штоффа, а він уже рекомендував мені вас, пане Ровнєр. Тому я просто уклінно проситиму вас про допомогу.

– Я згоден, – коротко кинув Яків. – Зрештою, професія лікаря передбачає служіння людині.

– Золоті слова, – примружився Мерлінський. – Я радий, що ми з вами порозумілися. Стосовно ваших повноважень та обов’язків ми ще разом помудруємо. А тепер – до наступного та не менш важливого.

– Слухаю вас.

Перш ніж почати, поліцмейстер зробив коло кабінетом, заклавши руки за спину. Яків терпляче дочікувався закінчення «променаду».

– Ще раз повернімося до справи міщанина Зелінського. Припустімо, що пристав, який працював за цією справою, поставив під сумнів слова заявника й наполіг на детальному розслідуванні із залученням експерта вашого штибу.

Яків кивнув у відповідь, знову лаштуючись поворушити мізками, адже здогадався: поліцмейстер готує для нього чергове завдання на кмітливість.

– Пристав не закриває справу на місці через наявність певних підозр. Експерта – вас – із певних причин у місті немає, і ми змушені на вас зачекати. Стежите за ходом думки?

– Так, – Яків на мить заплющив очі, аби краще уявити ситуацію.

– А для того, аби після приїзду ви надали свій кваліфікований експертний висновок щодо справи, нам потрібно… – поліцмейстер, ніби шкільний учитель, підштовхував Якова до відповіді. Свідомість знову послужливо підсунула перед заплющені очі образ Мнішека.

– Передусім потрібне тіло, – Яків на секунду замислився. – А для того, аби воно мене дочекалося в належному стані, його треба й зберігати належно.

– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.