– І що ж вона?

– Вона каже, що я дурний!

– Отакої! – Яків щиро здивувався, адже ніхто з персоналу лікарні не дозволяв собі так називати Миколашку, незважаючи на його не надто розвинені розумові здібності. Чому це Ольга Харитонівна – жінка тиха й незлоблива – раптом вирішила образити хлопця, було незрозуміло. – Ану, поклич-но до мене Ольгу Харитонівну – будемо розбиратися!

Хлопець метнувся до виходу, мало не відірвав ручку й вивалився в коридор.

– Миколашко, я вже все тобі сказала! – на порозі постала сестра. Було видно, що йде вона без особливого бажання.

– А тепер те саме, що ви сказали Миколашці, волів би послухати і я, – уставив своє слово Яків.

– Яшо! – медсестра кинула на самозваного суддю докірливий погляд. – І ви туди само?

– Я знаю тільки, що Миколашка має дівчину, з якою хоче одружитися. Також знаю, що з ваших слів Миколашка – дурень, і ви категорично проти одруження.

– Так, я проти! – Ольга Харитонівна гнівно труснула головою. – І здогадуюся, що Миколашка вам не геть усе розповів.

– Справді? – Яків перевів погляд на хлопця, котрий тулився до дверей. – І що ж таке я ще не знаю для розуміння ситуації?

– А те, що ця його, з дозволу сказати, наречена – одна з дівок мадам Беті! – жінка сплюнула й перехрестилась, наче щойно брудно вилаялася.

Кілька секунд Яків сидів із кам’яним обличчям, а тоді вибухнув голосним сміхом. Медсестра з обуренням витріщилася на нього, а Миколашка скулився біля дверей, не тямлячи, як реагувати на ситуацію.

– Уф-ф… Ох, і потішили ви мене, Ольго Харитонівно!

– Я не бачу в цьому нічого смішного, – крижаним тоном виголосила жінка. Миколашка лише кавкнув, очікуючи на остаточний вердикт.

– Перепрошую, – Яків остаточно заспокоївся. – То я більше з нервів, аніж через веселощі. Я ж бо очікував уже на щось страшне, а тут…

– А це – не страшне?

– Не аж таке, аби робити із цього трагедію, – посерйознішав Яків. – І крім того, не таке, щоб ображати хлопця.

Ольга Харитонівна присоромлено замовкла, а Яків звернувся до пригніченого хлопця.

– Миколашко, як звати твою наречену?

– Кет… – почав хлопець, але відразу ж виправився, – тобто Катруся.

– Дуже гарне ім’я, – підбадьорив його Яків.

– Справді? – прояснів на виду Миколашка. – Ви й справді так гадаєте?

– Присягаюсь. І впевнений, що вона – хороша людина. Але маю до тебе одне вельми важливе запитання. Ти знаєш, чим вона заробляє на життя?

Миколашка насупився та ніяково опустив очі. Проте відразу потому скинув на Якова погляд, у якому світилися рішучі вогники, ніколи до цього не бачені.

– Так, Якове Соломоновичу, – тихо пробубонів він зі сльозами в голосі, а тоді, спідлоба зиркнувши на сестру, тобто звертаючись і до неї, підтвердив, – знаю. Але вона обіцяла мені облишити!

– Справді? – Яків був як ніколи серйозним.

– Так! – гаряче видихнув Миколашка. – Катруся сказала, що тільки-но ми все вирішимо, вона покине й ми поберемося.

– Миколашко, – Яків не квапився, – я тобі вірю. Навіть більше, хоч особисто й не знайомий із твоєю обраницею, я певен, що і їй можна вірити. А тому за кілька днів, коли у мене видасться вільна година, чекаю на тебе з Катрусею в гості: познайомимося, поспілкуємося, й тоді я, переконаний, зможу з легкою душею дати вам обом своє благословення!

– Але ж пане Ровнєр! – обурено підскочила медсестра, переходячи на офіціоз.

– Ольго Харитонівно, – Яків спробував угамувати роздратовану жінку. – Що ми зараз маємо? Двох нещасних молодих людей: самотнього Миколашку, який сохне за коханою, та Катрусю, котра змушена заробляти на прожиття у сумнівний спосіб. Але зрештою можемо мати двох щасливих молодят!

Сестра пожувала губами, смакуючи щойно почуте, а тоді вираз її обличчя пом’якшився.

– Може, й ваша правда, Яшо.

– Ось на цьому й порішимо, – Яків рішуче ляснув у долоні. – А зараз – до роботи! Миколашко, не зволікай і біжи до поліції, а ви, Ольго Харитонівно, все ж заваріть мені кави.

Яків зробив останній ковток, відставив чашку на підвіконня (на столі й досі панував паперовий хаос) і на хвильку відволікся від сортування, перекладання, перечитування та переписування.

Старий Штофф насправді не довго думав, кого залишити замість себе та рекомендувати для співпраці із поліційним відділком, бо з перших днів роботи в лікарні новоспечений хірург Ровнєр виявив себе як чудовий фахівець і відповідальний співробітник. Яків пригадав той непростий день чотири роки тому, коли він уперше з’явився в кабінеті головлікаря та поклав на його стіл свої документи. Не встиг Старий ознайомитися з першим аркушем, як убігла чергова сестра з повідомленням, що привезли «важкого» – п’яного мов чіп молодого ротмістра, який до всіх своїх негараздів зі здоров’ям примудрився ще й випасти дорогою до лікарні з коляски та зламати руку.