— Вибачте, — вимовив я і поклав трубку. — Помер.

— От негідники! — ударив кулаком по столу шеф.

Тут прочинилися двері і на порозі з’явилися Коваленко з Інною.

Розповідав Коваленко, а Інночка мовчала, тільки їла шефа широко розплющеними очима.

Треба віддати належне — попрацювали вони добре. Взагалі у мене є така звичка: коли хто-небудь розповідає про доручену справу, я завжди прикидаю, що б зміг на його місці зробити я. Тут було безперечно ясно — краще ніхто не зробив би. Коваленко — справжній ас. Недарма Воронов залучив його до справи. Уявляєте: поетапно перевірити процес синтезу психотропних препаратів! Оце робота! “Але навіщо?” — подумав я. Так і запитав.

— Розумієте, — відповів Коваленко, — я спочатку і не думав такого робити. Але мене весь час непокоїла думка: якщо цей психотроп не кінцевий продукт… Між іншим, на цю думку мене наштовхнула Інна,— сказав Коваленко.

Яке благородство! А Інночка аж почервоніла і знітилася.

— Ми розмірковували так: речовина, виготовлена в промислових умовах, але ніде не зареєстрована. Такого ж не буває. Процес синтезу замкнений, зникнення повністю виключається, бо вихід розраховано заздалегідь.

— Щось повинно було трапитися, — втрутився шеф.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Інна.

Шеф посміхнувся:

— Бо спостерігаю за вами вже хвилин десять.

— Так, дещо цікаве ми розкопали, — вів далі Коваленко. — Було в них одне непорозуміннячко з психотропом. У вересні минулого року на заводі одержали дослідну партію. Процес закінчився пізно ввечері, склад уже був опечатаний, здавати нікуди. Тому головний інженер забрав двадцять запаяних пробірок і замкнув у сейфі. Наступного дня разом з завскладом та інженером-хіміком відчинив сейф і побачив, що штатив з пробірками впав і сім з двадцяти пробірок розбилося. Склали акт. Взагалі, цю історію давно вже забули. І той препарат завод не випускає.

— Але він ідентичний тому, що вживають злочинці? — спитав шеф.

— Так! — відповів Коваленко.

— Ну, ви молодці! Тепер майже все зрозуміло! — розквітнув шеф.

— Зрозуміло? Кому? — скрикнув я. — Як той клятий психотроп опинився у Різаного? Він же сидів у тюрмі!

Раптом ввімкнувся селектор.

— Анатолію Григоровичу! У квартирі Коршенка була справжнісінька бійка. Ми вже хотіли втрутитися, але щойно звідти вискочила дівчина. Що робити далі?

Шеф з хвилину розмірковував, а потім наказав:

— За квартирою стежте. Я зараз зв’яжуся з прокурором, думаю, він не відмовить в санкції на арешт. Тоді будемо затримувати. Тепер щодо дівчини: простежте, куди вона піде, а потім ввічливо запросіть приїхати до Управління. Все. — Шеф вимкнув селектор. І звернувся до Інни:

— А що у вас, Інно?

Цього нескладного запитання було досить, щоб вона знов зашарілася. Щось раніш я не помічав такої властивості — розквітати рожевим кольором від кожного запитання. Треба буде самому спробувати.

— Я розмовляла з Мариною Ткачук, — майже пошепки почала Інна. Вона вже рік виконує обов’язки завскладом, і відтоді вся документація у зразковому порядку. Вона дуже мені допомогла і взагалі — симпатична і абсолютно чесна дівчина. Тому вилучити щось зі складу повз неї — неможливо.

Ну, знаєте, це щось нове! Після однієї розмови — зробити такий категоричний висновок! Нічого не маю проти: іноді перше враження — найточніше. Але робити скороспілі висновки? Тут мене занесло.

— Це, — кажу, — з розряду емоцій. Нам потрібні факти.

— Що? — перепитала Інночка.

— Факти, — веду далі я. — В нашій картотеці є фотографії, перезняті з Дошок пошани. На перший погляд — абсолютно чесні люди.

Тут з Інночкою сталася метаморфоза. Куди поділася рожевість та тихий невпевнений голосок?

— Я три роки працювала в картотеці, — мов відрубала вона. — Ви хочете довести, що нікому не можна вірити? Але ж це не так!

Ось тобі й Інночка! Що я мав робити? Сперечатися? Між іншим, я й сам дотримуюся цієї точки зору. Вірно кажуть — не копай іншому ями… Я безпорадно глянув на шефа і той мене зрозумів.

— Що ви можете ще сказати про Марину Ткачук? — запитав він.

Пройшла майже хвилина, поки Інна зібралася з думками:

— Ми з нею розмовляли цілком відверто і щиро… Не офіційно. — Вона зиркнула на мене. — І ось що мене вразило: товариська, привітна дівчина, добре працює — а на роботі доводиться важко. Навіть звільнятися збиралася.

— Цікаво. А через що? — спитав шеф.

— Точно не знаю, — знов зашарілася Інна. — Хтось їй почав заважати. З кимось посварилась. Вона докладно не пояснила, у чому справа — не хотіла людину обмовляти. А я не наполягала…