— Подивитися. А, може, купити трохи чеків, як пощастить. Чого ще?

— Пощастило?

— Певно так. Але я через нього з Юрком посварилася.

А далі вона розповіла таке: якийсь чоловік попрохав її поміряти шубу, бо вона дуже схожа на його сестру. Лариса погодилась, а потім — послуга за послугу — попрохала продати чеки. Той пообіцяв, тільки при умові, що вона піде з ним повечеряти у ресторан. Там і домовляться.

— І часто ви ходите з незнайомими чоловіками до ресторану? — не витримав я.

Лариса обурилася.

— Ви що ж думаєте, я з кожним, хто запрошує, ходжу?

Я, між іншим, так і думав.

— Але ж ви були у ресторані?

— Була! Бо мене Юра попросив. Інакше б не пішла. Дуже треба! Чого я там не бачила.

— А звідки він дізнався, що вас запросили?

— Я сказала. А то він останнім часом забагато про себе думає. Та він так почав кричати, що я вже й не рада була. Навіть трубку кинув. А надвечір сам подзвонив і сказав, що згоден.

— Як ви думаєте, Ларисо, чому він раптом згодився?

— Так для мене ж старався! — здивувалася з моєї дурості вона. — Юра був впевнений, що той тип… Андрій, мене обов’язково обдурить. А по-друге, сказав, що хоче подивитися, хто до мене клеїться. А мені що? Дивись, думаю, якщо треба. Буду я звертати увагу на чоловічі вибрики…

Далі події розгорталися таким чином: о сьомій Лариса зустрілася з Андрієм біля ресторану “Дружба”. Той був дуже радий, бо йому здавалося, що дівчина не прийде. Розповідав, як йому сумно, нема з ким порозмовляти в чужому місті. Вони трохи посиділи, потанцювали. Через деякий час з’явився Коршенко. Андрій, зрозуміло, спохмурнів, але поводився як джентльмен — запросив до столика. Лариса ще кілька разів потанцювала з Андрієм і пішла.

— Одна? — спитав я. — Чому?

— Коли ми танцювали з Юрком, він сказав, щоб я йшла і чекала на нього в таксі. А про чеки він домовиться без мене.

— Що то за таксі було?

— Юркового приятеля. Я його майже не знаю.

— Ларисо, — питаю, — пригадайте, чи не бачили ви цього приятеля в залі?

— Здається, коли ми з Андрієм танцювали, він підходив до нашого столика. А потім я його не бачила.

Ну? Як вам подобається ця історія? Я залишив дівчину писати, а сам помчав до шефа. Все стало на місця: Коршенка і Різаного на Войтенка вивела Лариса. Щоправда, використали вони її втемну. Поки я доповідав шефові, мене весь час непокоїло питання: невже й зараз він відмовиться дати наказ на затримання Різаного?

Цього разу шеф не виправдав моїх побоювань.

— Будемо затримувати, — невдоволено сказав Воронов. — Хоча зв’язок з заводом так і не встановлено.

Коли невдовзі Різаного доставили до Управління, ми були вже добре підготовлені до зустрічі.

Воронов уважно вислухав сповідь Різаного про те, яка він тепер чесна і порядна людина, що вже давно не має нічого спільного з нашою сферою діяльності.

— Гаразд, — погодився шеф. — А тепер пригадай останню справу, за яку сидів.

Різаний обурився й розповів, що давно і повністю усвідомив провину і не розуміє, нащо ятрити його рану.

— Слухай, Максимов, не треба скривджену невинність удавати. Коршенка заарештовано. Потерпілий Рахматулаєв вас упізнав. Продовжувати? — поцікавився шеф. — Хочеш — влаштуємо очну ставку?

По паузі Різаний прекраснодушно махнув рукою.

— Не треба оглядин, не заміж виходити. До трьох років. Давайте папір. Напишу про щиросердне каяття. Як-не-як зарахується.

— Не забудь зазначити, в кого наркотики для Коршенка брав, — додав я.

— Ні в кого я нічого не брав, — вишкірився Різаний. — Лишилося трохи з тієї справи. Пролежали стільки часу, доки Юрку не віддав. Мені без надобності. Пожалів хлопця, а не треба було! Отак жалій, а на тебе ще й наговорять!

І почався тривалий допит. Різаний від усього відмовлявся. Тільки припертий фактами, він визнав, що заходив до залу ресторана. Потім розповів зворушливу історію про те, як Коршенко вплутав його в неприємності. За його словами виходило, що Коршенко з подругою хотіли нагріти якогось типа і умовили Різаного відвезти їх після цього додому за п’ятдесят карбованців. До залу заходив — бо хотів поквапити. Старого узбека на Коршенка справді вивів сам. Одержав за це двісті карбованців. Більш нічого не знає, свята душа.

— Звідки в тебе, Різаний, психотроп? — запитав Воронов.

— Який такий психотроп? Нічого не знаю! — вів своє Різаний.

— Такий, як ви підсипали Войтенку і Рахматулаєву. Це — наркотик, отрута.

— Нічого я не сипав! Якщо колись по дурості влаштувався через наркотики кляті, то тепер, коли в якоїсь сявки вони з’являться, — мене кліщити? Ось що я скажу, громадянине начальнику: двадцять ампул лишилося з останньої справи. Я їх Коршенку віддав. П’ятдесят карбованців за ресторан, двісті — за узбека отримав. Все інше — не моє.