Максим, перевалившись за борт, зняв маску, перекрив кисень на балонах акваланга.

— Все так, як ти думав. Жаль тільки, пізно ти до цього всього дійшов. Під островом — ніша. Там можна не тільки акваланг заховати, а й самому перебути кілька хвилин. Про печеру вже знаєш. Ти б міг його спіймати.

— Тобто?

— Кругом озера — болото, — спокійно сказав Карий. — Звідси йому йти тільки одним шляхом, по щитах, якими добирались сюди і ми. Більше ніяк.

— Хто ж міг знати, — з гіркотою в голосі сказав Лавренюк.

— Не встиг він далеко зайти. Йому треба десь зняти наручники, а це не так просто.

Та Карий помилявся. Іванюта вибрався з болота в протилежному кінці, використавши широкі, виплетені з хмизу мокроступи, приховані ним же в печері ще тоді, коли готувався зникнути на очах у Лисогора.

З наручниками далеко не втечеш. Тому на свій страх і риск, давши лісом доброго крюка навколо озера, вирішив зайти в село. Згадав, де може знайти ножівку по металу. В старої Гергелихи в сараї. Сам кілька днів тому купував для неї нові полотна.

Вечоріло. Напівроздягнений, Іванюта мерзлякувато щулився. Від землі, незважаючи на літню пору, тягло прохолодою. Вже майже годину лежав він у кущах терну, не наважуючись ніяк прошмигнути з лісу до паркану, яким була обнесена садиба Гергелихи. Заважала молода пара, принишкла на колоді.

“Так вони до ранку сидітимуть, — роздратовано думалось Іванюті. — А якщо там, на озері, викликали собак і прочісують ліс?”

Від цієї думки Олега кинуло в жар. Він відповз за кущі в гущавину і бігцем подався в обхід злощасної поляни. Так було далі, але безпечніше. Нарешті, швидкою тінню переметнувся через паркан.

За хвилину щось м’яке, живе підкотилось йому прямо під ноги. Іванюта від несподіванки і переляку завмер на місці. Й тільки почувши радісне скавучання, здогадався, що то сусідський Шарко зустрів його в городі. Стиха лайнувся і сердито підгилив собаку ногою. Шарко ображено заскавучав і відскочив на безпечну відстань, так і не зрозумівши, чому його зустріли не ласкою.

Сарай у Гергелихи не замикався, і Іванюта це знав, швидко розшукав у темноті ножівку. На його щастя, відтоді, як він її туди власноручно повісив, вона нікому не була потрібна. Затиснув знахідку в руках і знову подався до лісу. Треба було забиратись подалі, аби, не привертаючи уваги, розпиляти нарешті наручники. А то навіть сорочки не вдягнеш.

Гілки боляче шмагали по обличчю, чіплялись за одяг. Раз у раз неприємно торкалось обличчя невидиме павутиння.

З-за хмари виринув місяць. Від його блідого сяйва ліс видавався ще суворішим, серце тривожніше гупало в грудях. У камері, подумалось Іванюті, почувався бадьоріше, ніж отут, у лісі, на волі, в годині-двох ходу від скарбу, захованого ним. Зусиллям волі відігнав від себе цю неприємну думку.

Нарешті зупинився. З шосе уже давно не чути було гулу машин. Все, тут можна. Притулившись мокрою від поту спиною до дерева, затис між колінами ножівку і почав пиляти кільце наручників.

Сплав був твердим і піддавався неохоче. Але піддавався.

Про арешт Іванюти в Знам’янці знала ще одна людина. Витримки в неї вистачило на більше, ніж у Олега. Цей невисокий чоловік з плесковатим обличчям бачив, як оперативники заарештували Корчика, коли той виходив з посилкою. Помітив, як метнувся до виходу Іванюта. Від його причіпливого погляду не приховалося й те, що вслід за Олегом вийшов ще один співробітник міліції.

Незнайомець дочекався, поки збудження, викликане арештом Корчика, вляглося, затихли розмови на цю тему, він разом з іншими відвідувачами залишив поштове відділення.

У кишені цієї людини були документи на ім’я Олександра Павловича Панасюка, молодшого наукового співробітника агрохімлабораторії Науково-дослідного інституту захисту рослин. Насправді ж ім’я і прізвище цього чоловіка були зовсім іншими. Він давно і охоче забув би їх, бо мав на те причину.

Першим же поїздом із Знам’янки Панасюк виїхав до обласного центру, звідти в Польове. Наступного ж ранку разом з документами про відрядження поклав на стіл завідуючому відділом, повновидому, повільному в рухах невисокому чоловікові, який дивився на світ через товсті круглі скельця старомодних окулярів, заяву на розрахунок.

Той здивувався:

— Це ж чого, Олександре Павловичу? А ми на вас розраховували. Чули, Остапенка від нас на дослідну переводять? Думали — ви його досліди продовжите.

Панасюк, як міг ввічливо, відповів:

— Обставини, Дмитре Івановичу, так складаються. Зізнаюсь по секрету: запропонували мені гарну посаду в Кіровограді. Приступати треба з понеділка. Ви вже мене не затримуйте.

Завідуючий знизав плечима, підписав заяву й здивовано подивився вслід Панасюкові. У нього ніяк не вкладалося в свідомості те, що саме цього з його підлеглих могли запросити на роботу в обласний центр. Нічим особливим той не відрізнявся, хіба завидною наполегливістю в роботі над химерними своїми дослідами по вирощуванню розсади в газовому середовищі, котрі з дозволу завідуючого лабораторії проводив іноді після роботи. І раптом розраховується. Можливо, досліди вдалися? Так невже не похвалився б?