Пригадалося знайомство з Панасюком.

Це було в той вечір, коли він, інсценувавши-таки, але за іншим сценарієм, свою загибель в озері, з’явився в Полтаві. Залишивши дипломат з монетами в камері схову Південного вокзалу, вийшов на привокзальну площу. Настрій у нього тоді був химерний — радісно-пригнічений. У кишенях володаря скарбу, якщо не рахувати кількох золотих монет, було порожньо.

Знічев’я роздивляючись навколо, помітив двох дівчат. Обидві високі, стрункі. В руках по дипломату, через плече у чорнявої туристична сумка. Обличчя в дівчини було втомлене і красиве. Це помітив не лише Іванюта. Бо відразу ж з-за його спини пролунав чийсь бадьорий голос:

— Дівчатка, яка зустріч!

До приїжджих підійшов чоловік у світлому костюмі. Він був старший за них, мав бліде неприємне обличчя й глибоко посаджені невеликі очі. Не даючи дівчатам оговтатись, обняв кожну по черзі, забрав з їх рук вантаж. Усі троє неспіхом простували до тролейбусної зупинки: Іванюта й собі поплівся слідом, раптом біля дівчат різко загальмувала легкова автомашина. Далі все відбувалось дуже швидко. Чоловік у світлому костюмі миттю пірнув у розчинені дверцята, прихопивши з собою речі. В ту ж мить “Москвич” рвонувся з місця. І тільки через хвилину пролунав розпачливий дівчачий зойк.

“Ну й ну”, — подумалось тоді Іванюті. Переобтяжений своїми клопотами, він швидко забув цю подію. Згадав лише наступного вечора, коли після того, як на свій страх і риск таки спродав кілька золотих монет третьому за рахунком з тих, кого встиг обійти, зубному лікареві, сидів за одним із столиків в напівпорожньому залі ресторану “Лілея”.

Десь опісля десятої вечора в залі з’явилось троє. В одному з них Іванюта упізнав крадія дипломатів.

До цього часу Олег вже встиг спорожнити трьохсотграмову карафку з горілкою, яку по першому ж кивку відвідувача миттю наповнив знову меткий офіціант. Іванюта навряд чи зміг би пояснити причину, яка штовхнула його до столика трійці, один з якої безперечно конфліктував з законом. Очевидно, горілка притупила притаманне йому завжди почуття обережності. Незваного зустріли відверто неприязно.

— Чого треба? — грубо вишкірився знайомий.

Іванюта, озирнувши його кремезну міцну постать, раптом тверезо відзначив для себе: якщо дійде до бійки — цей найнебезпечніший.

Погляд другого, симпатичного, інтелігентного на вигляд незнайомця в тонкому чорному светрі, був байдужим. У третьому Іванюта упізнав рослого широкоплечого водія з “Москвича”.

— Вирішив запитати, чи багатий улов на вокзалі? — тихо сказав Іванюта. Помітив, як рука плосколицього опинилась в кишені.

— Не тремти, я не лягавий, — бравував далі. — Ви мені потрібні, хлопчики. А щоб підстави були для розмови, ось вам моя візитка. — Він обережно поклав перед ними кілька золотих монет, та, помітивши офіціанта, накрив їх салфеткою.

Трійця перезирнулася.

— Збери сміття, шмаркач. Поговоримо на вулиці. — Сказав тихо вродливий молодик з байдужим поглядом. — Якщо навів лягавих, — умреш першим.

Він сказав це так спокійно, виразно, що у Іванюти шугнув поза шкірою мороз, а хміль весь вивітрився.

— Як хочете. — Він змів монети зі столу й підвівся. Гру треба було продовжувати. Не озираючись, пішов до виходу, заспокоїв офіціанта, який метнувся назустріч. — Я ще повернуся!

І щоб той не сумнівався, сунув йому в долоні 25 карбованців.

На невеличкій площі перед рестораном було безлюдно. Іванюта ступив з неї кілька кроків у темряву й відразу відчув за спиною важке дихання, різко повернувся, зробивши крок вліво. Поруч з ножем у правиці стояв крадій з вокзалу і сторожко озирався на всі боки.

— Заховай перо, псих! — якомога спокійніше сказав. — Ще раз кажу тобі: я не лягавий.

— Звідки знаєш про вокзал?

— Випадково бачив, як ти лапшу на вуха дівчатам чіпляв.

— Що хочеш, кажи швидко. Ніколи нам з тобою тут розбалакувати.

— Потрібні компаньйони для справи. Плачу золотом. Добре плачу.

— Чому я повинен тобі вірити?

— Хоча б тому, що розмовляєш зі мною, а не сидиш в ІВС. Я бачив тебе в “роботі”. Мені якраз такі відчайдухи потрібні. Та не дрейф ти, робота чиста. Займе дві години. Після захочеш — на всі чотири. Захочеш — працюватимем далі.

— Це ж з якої радості? — почав було той, та в цю мить Іванюта, спритно перехопив його зап’ястя, викрутив руку, відібрав ніж.

— Можеш без радості. Але махати ножем в мене перед носом не слід. Затям це.

…Тоді вони таки домовилися з Панасюком. Іванюта хотів поскоріше збути золото, хоча б частину обміняти на гроші. Для початку треба було небагато. Якихось дві–три тисячі, щоб забратись геть з цього міста. Саме тому, з безвиході, відважився він використати для однієї задумки цих конфліктуючих з законом, яких послав йому випадок. В усякому разі, він був переконаний — міліції вони його, на перших порах, не видадуть.

Але намічене зірвалося…

Все це пригадалося Іванюті, коли він, вгамувавши голод, приліг на траву біля мотоцикла, заплющив очі і дав собі можливість розслабитись. Скільки минуло часу, визначити без годинника йому було важко. Тож почекав ще трохи й вирішив — можна вирушати.