Хочеться мені при цій нагоді зазначити, що функція церкви в нинішньому духовному відродженні повинна мати певні межі. Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів і прагне духовно очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до церкви треба навертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив’ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви біля себе юнаків і дівчат двогодинними богослуженнями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру! А ті безконечні молебні без урочистих на те причин! Я був якось присутній на молебні в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божої Матері припер отець до пляшок, і правив, і проповідував, і кропив… Спам’ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропаґандистом.

Отож, в оточенні більш чи менш віруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись із природою, і в цьому немає жодного парадоксу, бо світ довкола мене в своїй суті був язичницький. Глибокопобожний селянин, навіть не усвідомлюючи того, що заперечує християнські догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роїння бджіл, наприклад, то він кидав на Святвечір жменю куті в стелю, і та брудна клякса чорніла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрія напасені корови поверталися з лісу із барвистими вінками на рогах і були горді, мов королеви, – я й донині не розумію зневажливої приказки на адресу жінок, які не вміють зі смаком одягатися: «Виглядає, як корова у вінку». Це несправедливо, корова у вінку виглядає велично, як сама природа; юріївський похід корів з лісу здавався мені завжди найурочистішою процесією…

Старосвітські діди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у підперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – ті діди, які ревно дотримували посту і мужньо вистоювали в церкві на безкінечних проповідях згрибілого від років отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самі в очі бачили «так, як оце я виджу вас»; були ті нявки начебто неймовірно вродливі, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднілися нутрощі. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навіть якщо ними були цвіркун або саламандра. А хто міг заперечити дідові Миронякові, що дідич Ромашкан на Воловому має чорта і того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дід у 1939 році не так із зловтіхи над експропрійованим більшовиками поміщиком, як із гордості, що не збрехав…

У моєму Трачі стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозуміти, чому – легко…

Минулого літа я мав гостю з Австралії, пані Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якої я перед тим мешкав, перебуваючи майже два місяці на п’ятому континенті. Для неї Гонконґ, Швейцарія, Альпи, Австрія, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинія, Заболотів, Снятин…

Та я повіз її у Трач. І повірте: як стала моя пані Стефа на Зрубі, звідки найкраще видно село (якщо взагалі його можна побачити), то так і заніміла. «Це неймовірно, – тільки й сказала. – Є село – і немає його».

А я собі думаю водно: в чому полягає ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бісектрисі між напрямками Заболотів – Косів), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тоді на стіну лісів, що здиблюються все вгору і вгору. Входиш у той ліс стежкою або доріжкою, нині заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаєшся нею досить стрімко до Зрубу, тут виходять з лісу кілька хаток, що спинилися на краю горба, і звідси видно вже Трач.

Ліворуч – Царина: рівний рядок білих хат, вишикувались, немов вояки у шерензі. З Царини сповзає вниз ґрунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якої здаля ніхто ще не вмів побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоїть школа, Народний дім і стрілецька могила. Від школи гора круто спадає вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далі, в бік Карпат, нібито вихор налетів, звідкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах і горбках, по видолинах, узворах і пропастях – хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри, і все те – немов діти в піжмурки бавляться: і сховалися, і видно їх. Ця оргія заспокоюється аж біля маленької церковці над потоком, теж захованої між столітні високі смереки, що сторожують супокій померлих трачан і мого батька… А все село оточене перснем лісів, якими поросли довколишні узгір’я. З цього хаотичного полону, крізь ліси, прокрадаються на волю вузькі доріжки, і біля однієї з них, на краю села, стоїть і донині батьківська хата, а поруч неї – найглибша в селі криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнішою на світі водою.

У такому селі дитині з чутливою вдачею стати поганином зовсім легко. Тим паче, коли село стоїть посередині світу, звідки однаково задалеко – рівно по двадцять кілометрів – до Коломиї, до Косова і до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибині лісів заховалося таємниче урочище Пиконів, де стояла за мого дитинства тільки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявині перед хаткою простилався навесні килим підсніжників і бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтіло гнилизною болотище, у твані якого втопилася не одна корова, а на дні цього підземного озера на Великдень бемкають і донині дзвони… Тим паче, що в цих лісах жила добродушна баба Лісна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влітку тут бродила у білій льолі красуня Оксана, котра повісилася через кохання…

Моє дитинство, як я мовив, не було безжурним: звідусіль тиснуло на мене принизливе відчуття неволі. Але той благословенний чар довколишньої природи щоденно очищував мене, тож я врешті-решт завжди почувався щасливим.

Хіба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки діда Охріма» Андрія Чайковського й беззастережно вірити в описані там дива та страхи, і боятися, і знати водночас, що то казка, а вранці вибігти на подвір’я, зробити перший слід на рипучому сніжку і сторопіти від раптової переміни казки в реальність: повиростали на городі сугорби снігу, і стоїть, по коліна застрягнувши в них, старий горіх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дідуган-чарівник із казки Чайковського, має він очі і товстелезний ніс, і лякає мене той дід вкрадливим дзінькотінням – то падають голки інею на зашкарублий сніговий покрив. А високі акації поза стодолою обплутали своє гілля памороззю, немов ялинковими колючими гірляндами, а на даху стайні сидить надутий ворон, зловісно чорний на тлі білизни, він голодно каркає, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не виніс. Зі стайні тягне теплим запахом вчорашньої пареної січки і молока, і вже виходить з хати з дійницею в руці служниця Мілька, йде співаючи. Вона в нас більше співала, ніж говорила, а ті пісні були такі правдиві й природні, як довколишній світ, і коли я знаю нині так багато пісень, то це від неї. Йде Мілька співаючи, а я стою і плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою і тужливою піснею.