Та кожен імператор рятує імперію як може: Лєнін – терором, тією, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов – фальшивою демократією. Проте ані один, ані другий не могли її врятувати, бо існує поза волею тиранів суспільний закон про право народів на незалежність, і діє він, хоч часто із запізненням, – неухильно.

Був час, коли і я піддався гіпнозові Горбачова: на один момент, під час розмови з ним у Львові, я, заворожений його псевдовільнодумною демагогією, повірив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбіліська й вільнюська трагедії довели, що ніколи не можна засліплюватися самодержцем, навіть якщо він ходить у народ; у критичну для себе пору жоден імператор не зупиняється перед кров’ю.

Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так і сказав про цей період у своєму романі «Бо війна – війною». Беру свої слова назад: кліть тюрми розширилася, проте ґрати на вікнах залишилися, і як я міг допуститися, нехай на одну мить, такої блюзнірської думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тільки тоді, коли народ побудує на місці тюрми Храм!

Як можна було повірити політиканові, який вийшов із хрущовсько-брєжнєвської школи, що він має намір розвалити імперію? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кістку – Сталіна – і разом із своєю бандою, яку тепер сам запер до тюрми, радів, спостерігаючи, як впивається народ марною помстою над трупом і, захмелівши, не помічає, що дух Сталіна значно живучіший, ніж сам тиран во плоті!

Колись, ще у дні літературної юності, я почув – одну від політика, а другу від філософа – дві формули, які гранично точно охарактеризували радянську систему.

Джон Кеннеді в одному зі своїх інтерв’ю назвав Радянський Союз «світом політичних непевностей і матеріальних нестач». Чи можна влучніше назвати державу, гербом якої міг би стати образ черг до магазинів і яка не те що постійно глумиться над своїми мертвими вождями, а й може навіть без прокурорських санкцій інтернувати живого президента?

А Жан-Поль Сартр на початку шістдесятих років, повернувшись додому з подорожі Радянським Союзом, заявив зовсім категорично: «Ця система не надається до ремонту, її треба поламати і викинути на сміття!»

Нині ми, дозрівши до такого розуміння найрадикальнішої проблеми, засукуємо рукави. У праці над демонтажем імперії не можна мати ані крихти вирозуміння чи якогось до неї милосердя: більшовицька система, в якій прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихід якого в Росію передбачив письменник Федір Сологуб ще перед першою світовою війною, вчинила страшну наругу над народами і їх святинями, відняла віру в Бога, засобами постійного страху здеґрадувала людську особистість, фізично винищила понад пів ста мільйона людей, вбила господаря землі, саму ж землю спустошила, а в душі колишніх громадян вселила орду покори й байдужості, зробивши їх тихими рабами, які вдовольняються їжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

Україну нині проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентні люди.

Моє робоче місце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високої літератури жодна держава не може стати цивілізованою. Тому повертаюся до своїх справ. У цей відповідальний час я віддав громадській і політичній роботі п’ять років, і про те, що вдалося мені зробити, ще розкажу.

Став я політиком тільки тому, що сьогодні все є політикою, зокрема порядність і авторитет. Нині ж у парламенті повинні працювати досконалі спеціалісти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент України розпустить згодом теперішній парламент, і я до самого скону працюватиму для незалежної України в ділянці літератури і просвіти.

Якось ми з Богданом Горинем їхали в одному купе до Києва. Як завжди емоційний, він під час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унікальний для України час. І все забудеться! Ну, не все, а найцікавіші деталі. Хто їх зафіксує? Нема кому, ніхто не має часу!» Тоді мені подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскільки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився і знаходжусь до сьогодні в епіцентрі політичних і літературних подій.

Та хай не потерпає мій читач, що зараз почну викладати свою біографію, хоч така еґоцентрична спокуса весь час мене діймає: кожен мемуарист, а я ось несподівано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбільше свого власного.

Це зовсім зрозуміла річ: об’єктивна реальність, в якій доводиться жити авторові мемуарів, сприймається ним суб’єктивно, і тому я теж оцінюватиму події від свого імені й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбільше сказати про своє становлення і своє бачення світу, бо інакше й бути не може: кожен знає найкраще передусім себе. Та зацікавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторінках спогадів у величезному гурті різноманітних людей і намагатимусь оцінити і себе, і їх, і події,