— Погоди — ты же к нему приходил? Он тебя что — не узнал?

— Та мене до нього жодного разу и не пустили. А ти, з ким я розмовляв, мене тильки по одягу запамьятали. Там таких прохачив, як виявилося, на дню чоловик сто. Переодягнувся, вуса по модному завив и ось уже не Михай Доля, а пан Михайло Трандишевич! А план вбивства у мене був ще простиший, — Михай грустно усмехнулся, — Дочекався дожжу и з дороги на швидкости в дерево зьихав. Князь убився, а на мене, знову, нихто и не подумав. Я ж теж в машини був, теж постраждав. Правда, на час розслидування, пид охорону взяли, поки я в ликарни був, але потим все вщухло и мене вигнали просто на вси чотири сторони.

— Погоди — а как так вышло, что князь убился, а ты нет? Я понимаю, что все решили, что просто повезло. Но ты то же точно не только на везение рассчитывал?

— Розумна людина николи на везиння не розраховуе. У мене ремени були.

— Ремни?

— Так. Як у льотчикив. Я соби зробив портупею и нею до сидиння пристебнувся. Так що князь, вид удару, назовни вилетив, а я соби тильки обличчя об руля розбив, та ребра поламав трохи.

— Серьезно? Просто ремни?

— Так. Я, по правди кажучи, сам здивувався, як вони добре спрацювали, тому як швидкисть була вище той, що я планував. Тому в ликарни повалятися з мисяць довелося… И поки я лежав, багато всього думав. Наприклад, правда, що мене батька вбити намагався? Навищо мене бити було, якщо можна було просто ножем ткнути? И як Стець з хлопцями так вдало там опинився? И що до тих, кого я за наказом Сучко вбив? Вин говорив, що вони вси донощики, та урядови агенти, тильки от, чомусь, вони все ще, або проти його авторитету шли, або гроши з ними дилити доводилося. Або ще, як-то, його интереси зачипали… А панив, проти яких ми воювали, вважай никого, крим князя, и не чипали.

Багато питань я йому хотив задати… Але не успил. Стець прибиг, блидий весь. Каже: «Бигти нам треба!» Я запитую: «Що сталося?» А вин мени: «Сучко вбили! И усих хто с ним быв — теж». Я спершу не зрозумив, чому и чого, а Гаврило мени все пояснив. Сучко мени князя не просто так заказав. У них збори мали бути, де голову всього Руху за Незалежнисть вибирати будуть. И йому козир був потрибний. Будуть питати: «А що ти зробив?», а вин им: «Поки ваши хлопци сопли на тин мотали, ми ажн цилого князя Корецького, члена Сейму поришили!» А це серйозна заслуга. Могли-б и вибрати. Хтось из конкурентив про це прознав и здав його. И цим питанням вже не полиция зайнялася, а «Кабинет». Це як ваше ГБ, тильки зи своими играшками.

— «Кабинет по вопросам государственной важности»? — уточнил Капитан вскинув бровь.

— Вин самий. Пидгадали, поки Сучко и инши зберуться, и поришили всих. Адже у них теж на служби твари таки е, що не дай бог перетинатися. Тильки Стець вижив, бо в печку сховався. И я… Я, на допити, сказав, що з дороги вилетив, бо мени в лоб грузовик ихав. Старий прийом — чим то важким машину з дороги скинути и добити тих, хто вижив. Ось я вид себе пидозри видвив, а Сучко, з иншими, мабить и згубив.

— Да брось ты во всем себя-то винить!

— А кого ще? Я, писля цього всього, в принцип взаемности увирував. Ти видняв — у тебе виднимуть. Ти падлу зробив — тоби так видгукнеться, що не дай боже. Я чужих вбивав — моих всих перебили. Ни, товариш капитан — ви якщо людина безбожна, то може вам це и не страшно, а я дуже цього боюся.

— Ладно — как знаешь. Ну так и чем все закончилось?

— Почали ми зи Стецем думати, куди бигти. Ну тому що треба бегти — це и ежаку зрозумило. Виришили в Порто. Мисто велике, вильне, там нас точно шукати не будуть. Тильки грошей немае. Тут вин мени и каже: «А ти сейф зламати зможеш?» Я йому: «Та я, зараз, що хошь зламаю, аби подали звидси звалити».. А вин мени такий: «Знаю я мисце, де у Сучка схрон був на такий випадок. Сейф закопаний. Там гроши е, и документи ризни, и пистолети. Тильки коду вид сейфа не знаю». Ну я йому: «Показуй! Я його зубами готовий прогризти!» Приводить вин мене в лис, а там и справди, в яру, сейф захований. Я инструмент достав, замок розкрив, кажу Гаврили: «Готово!» А вин мени такий: «Ну и молодець!» И дубиною по голови як трисне…

Замолчав, Михай поднял бутылку, задумчиво посмотрев на остатки жидкости в ней.

— Оклемався… Пиднимаюся-озираюся… Стець поруч лежить… Стонеть… У сейфи самострил насторожений стояв. Вин внутрь полиз, йому картеччю в черево и бахнуло. Я його запитую: «Ах ти скотина… Ми-ж, вважай, братами були? А ти мене хотив в такий момент кинути!» А Стець мени: «Николи ми не будемо братами! Не можна бути припольцем наполовину. Якщо ти наполовину жид — ти весь жид. Якщо ти наполовину кшездец — ти весь кшездец. Коли тоби запропонували твого батька вбити, ти надовго задумався. А чому? А тому, що вин для тебе теж свий. А раз вин свий, значить ми — чужи». И так мени вид цього обидно стало… Питаю його: «А що ж ти видразу мени про це не сказав? Що-ж ти зи мною з одного посуды ив, з одного кухля пив?» А вмн мени: «Нужний ти був, ось и пив. Сучко приказав. Сказав: „Таким вертити легше. Такий, щоб доказати нам, що вин свий, що хочеш зробить, навить ридного батька вбье.“ И ти вбив…»

Раскрутив остатки горилки, Михай влил их в себя под сочувственным взглядом Капитана.

— Стець кричав, що б я його добив, всякими образливими словами на мене лаявся, але я його не чипав… Залишив мучаться. Взяв гроши, документи, приихав в Порто, а дальше ви знаете. И, тепер, знаете, яким я був дурнем наивним и який херни накоив. А я, з вашого дозволу, пиду, поки зи сорому не згорив и, по пьяни, херни який-небудь не наговорив. Надобранич…

Капитан кивнул, проводил пошатывающегося от выпитого Михая взглядом и, когда дверь за ним закрылась, пошел к столу. Достав из нижнего ящика бутылку коньяка, кряхтя опустился перед сейфом и провел пальцем по периметру дверцы.

— Ладно — прощаю… Есть у тебя повод быть недоверчивым…

Вырвав из бороды волосок, Капитан послюнявил палец и, прилепив его на дверцу, налил себе полный стакан коньяка.

— Ну хоть честно все рассказал… Что нужным считал. Ладно — остальное не так важно.

«Еж» сбросив ход, мягко ткнулся форштевнем в песок возле вымытых ливнем и штормами остатков причала. Бьернсон недоверчиво покосился на Слободана, но тот, кивнул, мол: «Место верное».

— Как ты сказал? Тебе тут на сто лет работы хватит? Похоже на то…