— Ну наши долго не рассусоливают, когда земля сама в руки падает.

— Так я заметив. Ви як ведмидь. Лапи коротки, жопа товста, а як захоче зжерти — на кони хрен ускачешь, — Михай раздраженно отмахнулся, — Я ж казав, що я молодий — дурной був? Загалом виришив Василь з хлопцями, пид шумок, кинути кшездские будинки обнести. Мене на стреми поставили и давай шурувати. А тут, звидки не визьмись, грузовик з солдатами! Я хотив крикнути, а мене як скрутило! Вси мышци в тили звело, ниби судорогою, не крикнути, ни пискнути. Як стояв, так кулем на землю и повалився. Це я потим дизнався, що ваши ГБшники хитрому прийому навчени, який людини парализуе. А тоди злякався до смерти!

Ваши до мене дружинника приставили, а сами до дому. Окружили його и Василя з усиею бандою повязали. Вивели на двор и давай в карманях шукати. Витягують годинник, гроши, одяг: «Ясно — мародер». Видводять за кут и бах! Видводять за кут и бах! Я вже з життям прощаюся, тут дружинник мене пинае: «Ти дида Тараса, внук, чи що?» Я кажу: «Так». Вин каже: «Ну тоди дуй до дому. Тарас тебе, за таки справи, сам прибье». И, коли я через палисадник перелиз, у небо стриляе…

— Знакомый, что ли?

— Так. Односельчанин дидив. Не обманув, до речи… Дид мени за це таких пиздюлей всипав, що я тиждень на дупи сидити не мог.

— Было за что… У нас с мародерами не цацкаются. А как ты, с нашей стороны, обратно в Кшездь попал?

— Та я, писля цього, з дому не висовувався. Думав шукати будуть. А тут Гаврило Стець. Це я вид нього дознався, що я — Корецький по батькови. Як вже вин прознав — не ведаю. Прознав и почав мени в вуха спивати, що мол тут я — голитьба, а там — уроджений княжич! Пидбив мене кордон перейти, поки остаточно не закрили.

— А ему что с того, что ты княжич?

— Не знаю. Може думав, що я зможу на якийсь наслидство претендувати, або що батько вид мене видкупиться и грошей дасть и йому з цього щось обломиться. Гаврило вин такий. Був… Працювати не працював, а гроши водилися.

— Был?

— Так, але до цього справа ще дийде. Наливайте ще пан. Ви так и не сказали, як вам сало?

— Прям как мамка моя делает. Только тоньше. У нас, в Долгоморске, сало на рынке такое, что прям с мою ладонь. Состаришься, пока просолится. Зато уж если просолилось, так не оторваться.

— У нас теж… А тут немае у людей ни якой культури на цей счет. Ни на счет сала, ни на счет горилки. Пьють цей свий ром и рибою закушують. Рибою пиво треба закушувати! Одне слово — дикари! А в Порто сеньйори сушеной свинячой ляжкою давляться. Як пидметка — в товщину паперу ризати треба, щоб прожувати. «Хамоном» наивають. И горилку свою, «агуардиенте», теплою пьють. Про яку культуру тут говорити можна?

Капитан сочувственно покивал и предложил тост за культуру питья. Михай, которого от воспоминаний о теплой горилке передернуло, с радостью его поддержал.

— Ну и, я так понял, перешли вы границу, — Капитан с выдохом стукнул рюмкой по импровизированному столу, — И что?

— И попалися. Два тижни в кутузци сидили и плакалися, що ми ни яки ни шпивони, а биженци вид безбожной Залеськой влади. Я ще, по дурости, сказав що я князя Корецького позашлюбний син, а вони мени кажуть, що запитували — сказали там не знають таких.

— Но все таки поверили, что вы не шпионы?

— Так. Тильки легше вид цього не стало. Тому як раз ми не шпигуни, то вийськовозобовьязани и потрапляемо пид мобилизацию… Я тоди Стеця чуть не придушив… Залисся з кресей тильки добровольцив набирало. А у кшездцев справи йшли херово — вони всих гребли. Добре мени розуму вистачило про ремисниче училище сказати — мене в артилерию направили. А ось Стець в пихоту угодив…

— Понятно, откуда ты с пушкой обращаться умеешь

— Ни! Так то я пиднощиком снарядив був. Потим зрозумив, що не по мени робота и к водиям в учни напросився. Не скажу, що дуже легко було, але все ж краще, ниж на своёму горбу тягати… — Михай закурил еще одну папиросу и задумчиво уставился в никуда, — А ще, я там першу людину вбив. Ну як вбив..? Хорунжий у нас був. Бартош… Ридкосна скотина. Здоровий чорт и дуже припольцив не любив. Кожен раз як чув, що ми миж собою на своему розмовляемо, в вухо бив. Ми тоди в одному сели на постий встали. Мене часовим призначили — машини охороняти. А Бартош до мене пидходить и каже: «Он там моя хата. Я до шинка и щоб, коли повернуся, вона натоплена була». Я йому намагався сказати, що пост залишати не можу, а вин мени в морду дав и пишов. Що робити? Я його тоди дюже боявся. Думаю — зроблю вигляд, що обхид робити пишов, добижу до хати, дров в печь пидкину и добре буде.

— Ну такое хорошим закончится не могло, — понимающе кивнул Капитан, — Но ты продолжай.

— Я дров пидкинул, Бартош пьяний прийшов, спати влигся… Вранци до нього сунулися, а вин уже весь синий лежить. Угроев… Я, коли дрова пидкидав, про заслинку забув, з переляку, хоча дид завжди талдичил, щоб коли пич топиш, её перевиряв. Потим шибко боявся що допитуватися почнуть, хто печь топив, але всим плювати було. Угорев по пьяни и угорев. Отпевавши, закопавши и забывши.

— Ну, на войне люди мрут часто — там обычно расследованием никто не заморачивается.

— Так ми ще до вийни-то не доихали. А як доихали… — Михай грустно покачал головой, — Чесно зизнаюся — повоювати, вважай, и не повоював. Наша батарея ще до мисця толком не дисталася, як ми пид обстрил потрапили. Я з кабини схопився и в канаву. Бухнуло поруч, землею засипало, вси бигають, кричать, дим скризь… А найголовнише — в мою машину снаряд влучив. Рознесло всю. Я тоди, вдруге до смерти злякався. Нам часто говорили що зроблять, якщо ми машину зламаемо, або втратимо. Ну, думаю, валити звидси треба, а то точно прибьють. Не ти так ци. А як валити, якщо в тилу комендатури стоять и дезертирив ловлять? Дай, думаю, до госпиталя пиду та хворим скажуся. Вилазжу з канави, а биля ней офицер лежить поранений. Я його взяв и потягнув. Ну тому, як сам то я неповреждений. Прийду до госпиталя — руки-ноги на мисци, дирок в тили немае. Ну мене и завернуть. А так — пораненого притягнув. Все при дили.