Та яке вiдношення мають цi катування до справи Василя Пiдпригорщука? Аж нiякого!

Дмитро Iванович знизав плечима, сам дивуючись, куди його занесло у думках.

"Слухайте, - раптом звернувся вiн сам до себе, - а чи не Василь, якому набридла метушня навколо його особи, сам тихцем забрав записку?"

Ця думка спочатку здалася безглуздою. У такому разi даремний i безцiльний його розшук пiдозрюваних, поїздка до Полтави по слiдчий чемоданчик, уся ця морока з дактилоскопiєю, хвилювання за невдячного Василя.

Пiдозра про невдячнiсть людини, яку вiн оберiгає i до якої прихилився душею, Дмитру Iвановичу завдала болю. Отже, виходить, нема чого йому бiльше робити у цих Виселках!..

Але полковник Коваль не був би Ковалем, якби легко зрiкався задуманого. Перепони тiльки розпалювали його енергiю. Заспокоїв себе думкою, що перебуває тут зрештою не тiльки заради Пiдпригорщука, але й насамперед в iм'я справедливостi, виборювати яку є його обов'язком, байдуже яким: службовим чи просто людським.

...Цього дня на обiд зiбралися усi Пiдпригорщуки. Василь Кирилович тепер працював не у полi, а в майстернi, на ремонтi, Лiдi вiд контори колгоспу до дому було близенько, а городники - Оля та Петро Кирилович - вивiльнили собi хвилину, щоб забiгти додому.

Усi знали, що вночi Коваль повернувся з Полтави, куди їздив у їхнiй справi, i привiз iз собою якийсь туго набитий таємничий чемоданчик. Тому, незграбно пояснюючи одне одному i водночас Ковалю, чому вони опинилися вдома удень, кожен знаходив для себе якусь приключку.

Дмитро Iванович їх розумiв, i його цiлком влаштовувала їхня цiкавiсть.

Обiд, хоч i нашвидкуруч зiбраний надворi, на дерев'яному столику пiд акацiєю, виявився, проте, непоганим. У Олi у холоднику був борщ, Лiда миттю напряжила яєчню з салом i поставила на стiл узвар.

– Ну то як з'їздили, Дмитре Iвановичу?
– першим спитав Василь Пiдпригорщук, коли посiдали за стiл.
– Усi таємницi розкрили?
– вiн посмiхнувся, даючи зрозумiти, що, як i ранiше, метушня, яку зчинила Оля навколо пiдкинутої записки, його не обходить.

Полковниковi схотiлося цiєї митi спитати при всiх, чи не вiн, Василь, забрав погрозливий аркушик з "дипломата", але якесь внутрiшнє почуття зупинило його вiд прямої розмови. Вiн удав, нiби зайнятий незапеченою яєчнею, яка нiяк не бралася на виделку, i не поспiшав вiдповiдати. Нi, вiн не збирався признаватися у своєму прорахунковi i розповiдати про зникнення речового доказу.

Не кваплячись, вiдклав виделку, нащось поглянув навкруг, немов хотiв видивитися когось.

– Це не так просто, Василю Кириловичу, - зауважив.
– Але усе скоро з'ясується. Скоро, скоро, - повторив вiн, миттєво обвiвши поглядом присутнiх: хто як реагує на його слова?

Оля полегшено зiтхнула i ледь чутно прошепотiла:

– Слава богу!

Голодний Петро сьорбав борщ, не пiдводячи голови. Тiльки Лiда запитливо глянула на нього, певно, її здивувала така тверда вiдповiдь Коваля. Дмитро Iванович перехопив цей погляд. Вiн i ранiше помiчав, що його поява у Виселках чомусь не викликала радостi у цiєї жiнки, тому i недовiрливий її погляд зараз не здався несподiваним.

– А на кого ж ви думаєте?
– спитав Петро, вiдриваючись вiд тарiлки.

– Отакої!
– скривилася Лiда до чоловiка.
– Вiдразу тобi й скажуть, щоб ти пiд чаркою розплескав усьому свiтовi.

Уражений її словами i тоном, Петро мляво огризнувся:

– Що, й спитати не можна?

– Звичайно, можна, - заспокоїв його полковник.
– Але справа у тому, Петре Кириловичу, що я й сам поки що не знаю.

– То це значить, все-таки довго, а не "скоро, скоро", - схопилася Оля, i на обличчя її набiгла хмарка.

– Нi, недовго, - запевнив Коваль.
– Недовго... Сьогоднi не знаю, а взавтра, дивись, i знатиму.

Лiда хмикнула.

– Та не завдавайте собi мороки, Дмитре Iвановичу, - заблагав старший Пiдпригорщук.
– їй-богу, менi незручно, що таке сколотилося... А воно ж дурниця!

– А якщо не дурниця?
– з викликом спитала Лiдiя Антонiвна.

– Однаково я нiкого не боюсь, Лiдо, - з притиском вiдповiв дiвер.
– А ви, Дмитре Iвановичу, вiдпочивайте, прошу вас. Годi з тим розшуком, для нас велика честь, що ви живете у нас... У Виселках, - усмiхнувся, - якось уже взнали, якого знаменитого маємо гостя... Пустили чутку, що забираєте ви мене у мiлiцiю працювати на високу посаду... Смiх, та й годi!

Коваль теж посмiхнувся:

– А чого ж!..

– Так що вiдпочивайте - i все. Ось у суботу вiдкривається полювання на качок, я вже вам обiцяв - попрошу у когось, хто не йтиме з ночi, рушницю - i наб'ємо качок... Це справа веселiша, нiж якiсь там дурнi записки!

– Значить, будете iндетен... тьху, язик зламати можна, - тобто слiди визначати отiєю штукою, - Петро кивнув на хату, маючи на увазi слiдчий чемоданчик, який там стояв.

– Так, так, - пiдтвердив полковник.
– Це справа нескладна. Порiвняємо вiдбитки пальцiв на записцi з вiдбитками тих, кого пiдозрюємо... Це зветься iдентифiкацiєю, а наука - дактилоскопiєю. На пучках пальцiв у кожної людини є вiзерунок рельєфних лiнiй, властивий тiльки їй...