– - Ой лихо, -- шепнув менi прадiдусь.
– - Як вона почала про домовикiв, то не змовкне до страшного суду. Тiкаймо!

Вiн пiдвiвся й сказав:

– - Я йду до майстернi, Маргарето, i малого вiзьму з собою.

– - Авжеж, хочете вшитись i зоставити мене саму з моїми клопотами!
– - вигукнула бабуся.
– - Чисто по-чоловiчому! I хлопця до цього привчаєте, щоб iз нього виросло таке саме ледащо, як i ви.

Я нiколи не втручався в суперечки старших. Я тiльки сказав: "Бувайте, бабусю!" -- i вслiд за прадiдусем вислизнув iз кухнi.

– - Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертiй!-- пролунало нам навздогiн.
– - Бо я до ваших Содома й Гоморри анi ногою!

– - А що таке Содом i Гоморра?

– - То були такi двоє мiст, де весь час панував розгардiяш. Про це можна прочитати в бiблiї.

– - А чого це бабуся раптом згадала тi Содом i Гоморру?
– допитувався я.

– - Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз пiдемо через вулицю.

На островi завжди вiяв вiтер, а в Трафальгарську вулицю вiн удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали пiвнiчно-схiднi вiтри, на вулицях так дуло, що малому хлопцевi, як-от я, можна було зiпертись на вiтер, мов на стiну, i не впасти.

Правда, того дня -- хоча вже був кiнець вересня -- погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом iз прадiдусем увiйшов до рибальської комори, щоки мої вiд вiтру встигли почервонiти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадiдусевої майстернi, де стояла токарня. Але прадiдусь гукнув:

– - Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

– - Та я тiльки вiзьму одну чи двi дзиги -- погратись!
– - вiдповiв я й подерся драбиною далi.

– - Стережися! Там, нагорi, Шкiряна Лiзбет!

– - Шкiряна Лiзбет?
– - злякано скрикнув я. I помаленьку почав спускатись.

– - Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березi, -сказав прадiдусь.
– - А коли шлюпка не на водi, Шкiряну Лiзбет заносять до комори. Адже так?

– - А справдi!
– - погодився я й швиденько спустився з останнiх щаблiв.

Шкiряна Лiзбет була, власне, не якась там лиха жiнка. То була шкiряна лялька з людину завбiльшки; колись прадiдусь заплатив за неї в Гамбурзi на ярмарку великi грошi. Вона вже багато-багато рокiв лежала в невеличкiй каютi нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так i називалася -- "Шкiряна Лiзбет". Та лялька була нiби талiсманом, що захищав шлюпку, i тому її дуже шанували. Але дорослi часто розказували нам, дiтям, такi страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тiльки прадiдусь нiяких страхiв не розповiдав. Вiн казав: "То все дурнi вигадки. Просто шкiряна лялька, та й годi. I крапка!"

I все ж, коли я полiз на драбину, вiн захотiв трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадiдусь хотiв заманити мене у вершiвню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звiдти не так легко. Тож я пiшов за ним до вершiвнi, де стояли круглi й чотирикутнi кошики з дерева та мотузяної сiтки, що тодi сягали менi до грудей. То й були вершi, в якi ловлять омарiв, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цiлу нiч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, i по тiй линвi вранцi знаходять, бо вона плаває на поверхнi, схожа на величезний разок намиста iз кминових перепiчок. На кiнцi в неї -- великий поплавець iз барвистим прапорцем. Мiй прадiдусь за свiй вiк зробив дуже багато верш. Вiн часто й лагодив їх, коли якi пошкодить буря. Майстерня, де вiн їх робив чи лагодив, називалась вершiвнею; ото там ми з ним i розмiстилися вигiдненько.

– - Сiдай на корки!
– - мовив прадiдусь.

Я сiв на стосик довгастих коркових пластин, iз яких вирiзають кминовi перепiчки для линви з вершами. Прадiдусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стiни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирiзати поплавцi та кидати в кошик для бiлизни.

– - Я обiцяв Крiшоновi Кульзi повний кошик поплавцiв, -- сказав вiн.
– - А заразом можна розмовляти й навiть, коли хочеш, вiршувати!

– - Так, так, давайте звiршуємо щось!
– - зрадiв я.

– - Спершу я розкажу тобi одну оповiдку. А тодi для розваги трохи повiршуємо. Ну як, хочеш послухати оповiдку?

Ще б пак я не хотiв! Прадiдусь умiв дуже гарно розповiдати. Вiн спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крiшона Кульгу. Але я того не вiдав. Майже всiх на нашому невеликому островi я знав тiльки на прiзвисько.

– - Насправдi Крiшона Кульгу звуть Крiстiан Бродерс. Але всю їхню родину вже рокiв зо сто прозивають Кульгами. I знаєш чому?

– - Не знаю.

– - Ну що ж, дiзнаєшся з моєї оповiдки.

I прадiдусь розповiв менi таке.

КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН

Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив вiн не рибу, а омарiв. Вiн трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волiв лишатись на самотi зi своїм човном.

Якось у травнi, потрусивши поставленi на нiч вершi, вiн вертався з уловом на Гельголанд. I раптом йому почувся з моря чийсь жалiбний крик. Вiн приклав руку дашком до очей, бо сонце слiпило, i побачив удалинi якусь чорну рисочку на водi. Та рисочка не була схожа на людину -- скорше вже на морську змiю. Але Йонатан не вiрив у морських змiй. Тому вiн, не довго думаючи, рiшуче повернув човен i поплив до чорної рисочки.