"Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.

А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Iндiї, намисто з горiхових шкаралупок, добуте на Ямайцi, ебенового сфiнкса з Єгипту та перламутрову люльку з островiв Фiджi. Але найбiльше враження на глядачiв справив ляльковий матросик iз Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполiтанцi побачили тi коштовностi з матроської торби, в них розвiявся будь-який сумнiв у тому, що Андреас -- це принц Анджело. Його провели до королiвської карети, що стояла на краю майдану, i сказали обшитому золотими позументами вiзничому, що це вiднайдений королевич, який привiз зi своєї подорожi повну торбу коштовностей.

"Сi, йо!" -- гукнув Андреас i пiд радiсний крик люду сiв у карету, яка негайно вiдвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкiшнi шати, начепили йому на груди двадцять сiм орденiв, так що його аж хилило наперед, а потiм вивели на балкон, щоб вiн показався народовi.

Андреас не дуже розумiв, що означає все це, але йому було страх весело, i вiн хутенько вийняв iз торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майданi. I коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, вiн хутенько надавив ляльцi на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмiшку, бо королiвськi слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросиковi й той удруге пропищав: "Агов!", тодi й вуса помiтно затремтiли, а довгi обличчя розтягла вшир усмiшка. Поважнi лакеї пирснули й зареготали так, що їхнi золотi позументи та шнури зателiпались, мов кiнцi корабельних линв на вiтрi.

Натовп, що стояв перед палацом i дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав -- таким кумедним видався всiм новий король з обома слугами. В жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло вiд смiху.

Нареготавшись досхочу, люди попiднiмали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сi" та "йо" й знову натискав на животик матросиковi, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, i врештi весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"

I Андреас пiд iм'ям Анджело Агов справдi став неаполiтанським королем. Щодня вiд десятої до першої години вiн мусив правити королiвством. А що вiн завжди казав тiльки "сi" або "йо", то його мiнiстри були дуже ним задоволенi. Бо мiнiстри люблять, коли королi кажуть "так".

Дванадцять днiв Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранцi питав по-iталiйському, чи бажає його величнiсть поснiдати, Андреас вiдповiдав "сi!", i йому зразу приносили на золотiй тацi чашку шоколаду, грiнки з бiлого хлiба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан i смаженi анчоуси.

Пiсля снiданку Андреас казав "сi". Приходили слуги й добрих двi години одягали його. Зачiсували, робили манiкюр, пудрили, чистили щiткою, обвiшували орденами; але витерпiвши все це, вiн мiг у супроводi всього двору перейти до тронної зали й там королювати.

За правлiння короля Анджело Агова Неаполь став найвеселiшим мiстом Iталiї; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет i команду корабля "Любонька". Але морякiв посадили так далеко вiд короля, що вiн не мiг поговорити з ними, i нiхто з них не впiзнав у вичепуреному й напудреному королi за чiльним кiнцем столу їхнього латальника вiтрил Андреаса.

На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидiв у троннiй залi й правив королiвством, зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

"Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи..."

"Сi!" -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.

Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.

"Справдi вiдпустити?" -- перепитали гвардiйцi.

Андреас удруге промовив "сi", а це, як вiдомо, означає "так". Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

"Але ж два королi не можуть правити одночасно!
– - зауважив чужий хлопець.
– - Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"

"Йо!" -- вiдповiв Андреас.

А це, як вiдомо, означає "я".

Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".