Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":

Цiсар Целестiн

_Я_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй коронi.

Я в цiм краю сиджу один

На цiсарському тронi.

_Ти_ цiсар -- цiсар Целестiн,

Живеш собi щасливо,

Їси ти вдосталь лагомин,

П'єш марки "Цiсар" пиво.

_Вiн_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй столицi.

Щодня вiзити робить вiн

Царицi-цiсарицi.

_Вона_ тодi його веде

У чепурну кiмнатку

Й на руки цiсарю кладе

Маленьке цiсарятко.

_Воно_ смiється любо так,

У нього кругле личко,

I пломенiють, наче мак,

Його рум'янi щiчки.

_Ми_ -- владарi над краєм цим,

Вся цiсарська родина.

Стоїть над озером наш дiм,

Кругом росте шипшина.

_Ви_ в добрiй згодi живете

На тронi й коло трону,

Та часто в руки даєте

Синочковi корону.

_Вони_ й назовсiм вiддадуть

Цей дорогий гостинчик,

I стане цiсарем, мабуть,

Маленький Целестiнчик.

– - Кумедний вiрш, прадiдусю!
– - сказав я.

– - А ти знаєш, чому вiн кумедний?

– - Нi...

– - Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.

– - Не розумiю.

– - Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.

– - Звiсно, прадiдусю.

– - А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!

– - А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.

– - Атож! Але читай уже свого вiрша.

Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:

Химерний шпак

_Я_ маю удома ручного шпака.

_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!

_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:

_Вона_ колiщатко качала повсюди.

_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;

_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.

_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?

_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!

– - Просто казково в тебе вийшло!
– - похвалив прадiдусь захоплено.
– - Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.

– - Але ж я не навсправжки, прадiдусю!
– - вигукнув я.
– - То ж я жартома так написав!

– - Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:

– - Агов, Хлопчак!

То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.

– - Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.

Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.

Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.

Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.

Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.