Сiвши спочити пiд деревом, вони побачили в травi шипуватi зеленi плоди, в яких ховалися брунатнi кульки.

"Ой, якi чарiвнi!" -- прощебетала Лаурiночка.

"Справдi чарiвнi", -- погодилась панi Лаура.

Обидвi поклали свої цiпочки та вiяла й почали кидати одна однiй брунатнi кульки.

Лаурiночка спитала матiр, як називаються цi плоди. Та панi Лаура не могла пригадати зразу, їй тiльки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в однiй книжцi своєї прапрапрапрабабусi. Згадалось їй i те, що такi дерева ростуть десь у Гюлiстанi, тобто в Туреччинi. А що панi Лаура любила говорити в риму, то сказала:

Вони ростуть у Гюлiстанi

I називаються кас...тани.

"Ох, каштани! Яка мила назва!
– - вигукнула Лаурiночка, бо вона була трохи шепелява.
– - Дожвольте менi, матушю, нажбирати їх i вжяти додому -- гратишя! Каштани!"

"Назбирай, пташечко моя", -- вiдповiла панi Лаура.

Отак i вийшло, що Лаурiночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатнi кульки. I всiм розповiла, що вони називаються "каштани".

Сестричкам та гувернантцi-француженцi тi каштани дуже сподобались, i вони всi поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Вiд того дня старезне дерево почали називати каштаном. I всi дерева, що мають листя, розчепiрене, нiби пальцi на руцi, називаються так.

Отже, назва дерева за три тисячi рокiв чотири рази змiнилась. Але саме дерево в далекiй долинi росте й досi, воно тiльки стало ще вище й грубше.

Коли я дочитав свою оповiдку, прадiдусь вигукнув:

– - Ого, та й складна ж оповiдка! Ти справдi написав її сам?

Я признався, що деякi мiсця списав iз альбома "З iсторiї Нiмеччини" i що менi допомагав долiшнiй дiдусь.

– - Але придумував оповiдку я сам!

– - Так, це легко помiтити. Бо ти уявляєш собi розвиток мови занадто просто. Насправдi вона розвивалася куди повiльнiше й спокiйнiше. Мов рiчка, до якої звiдусюди стiкаються струмки, ручаї та потiчки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-iншому, по-iншому думає й по-iншому говорить, нiж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слiв навмання. Кожна рiч потребує такого слова, що пiдходило б до неї. Гном має одне iм'я, квiтка -- iнше, а трава -- ще iнше. Це доводить мiй вiрш про долину Сiмземель.

– - А який це вiрш, прадiдусю?

– - Слухай! Зараз розкажу.

Я зручненько сiв i почав слухати вiрша, якого ще не чув.

Долина Сiмземель

В краю, де гори синi,

Долина є мiж скель.

Стоять у тiй долинi

Сто гномiвських осель.

А гномiв звуть Посiймачок,

Котигорошок, Пiвгачок,

Гора найвища -- Стрiмчачок,

Долина -- Сiмземель.

В тiй Сiмземелi пишнiй,

Найкращiй iз долин,

Один є сад розкiшний,

Увесь у квiтах вiн.

Тi квiти звуться Мовпушок,

I Вiдкомах, i Вiдкiшок,

I Барвиквiт, i Конюшок,

А садiвник -- Мовдзвiн.

У нього дiло -- квiти,

Насаджуй та плекай,

А в гномiв -- боронити

Вiд вiтру весь той рай.

Вiтри там звуться Невгавай,

I Дминестiй, i Вдудуграй,

А найбуйнiший -- Вивертай,

Синок Мовдзвонiв -- Кай.

В долинi тiй веселiй

Гуляє вiн щодень,

Збирає всякi зела,

Якi є там лишень.

Тi зела звуться Деньудень,

I Стулигуб, i Нiтелень,

I Ледвеледь, i Живлишень,

I Дiньбомдзеньдзелень.

Хто хоче разом з Каєм

Долину обiйти,

Хай чобiтки взуває

Й бере з собою тих

Дiтей, що звуться Топтунець,

I Смiюнець, i Кректунець,

I Дрiбудрiбудрiбунець,

А може, й так, як ти.

– - От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово "Пiвгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?

– - Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?

– - Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.

– - У хить-хить-хатках? А що це таке?