"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина!
– - гукали вони.
– - Розповiдає нам таку цiкаву оповiдку про злодiя, а коли ми з цiкавостi та напруги пiдступаємо аж до нього, вiн спокiйнiсiнько цупить нашi табакерки! I жоден того не помiтив! Оце-то хлопчина!"

Один гладкий емiр у зеленому, як трава, тюрбанi гукнув:

"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дiстанеш свою плату!"

I тодi Юсуф Багдадець вийняв з-пiд своїх схрещених нiг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де вiн сидiв, посипались дощем пiастри.

Вiдтодi в Iсхiбi ходить прислiв'я: "Де поетам платять, там злодiї стають чесними!"

Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.

Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.

Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:

– - Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?

Я вiдказав:

– - Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!

– - Але ж мораль коротка!

– - Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.

– - Ох, Хлопчачок!
– - захоплено вигукнув прадiдусь.
– - Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!

Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.

– - Куш, Ураксе!
– - сказав я.

Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:

"Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду". Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:

– - Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!

Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:

– - Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.

– - Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!"

– - Гм...
– - гмукнув прадiдусь.
– - Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: "Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi таланти. Але хто вживає їх для крадiжки, той ганьбить свiй талант. Може, майстерний злодiй-голяр справдi був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не вiн, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритнiсть для повчання iскiбцiв!

Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.

– - Добридень, Якобе!
– - привiтався з ним прадiдусь.

– - Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?

– - Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.

Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.

Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.

Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.

Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.

Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.

Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.

– - У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.