У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"

"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.

Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.

– Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.

Тiм поважно, безмовно кивнув головою.

Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.

У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:

– А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.

Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)

Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:

– Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!

Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:

– Що вiн каже?

– Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

– Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

– Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

– Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

– Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

– Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

– Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.