Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить чи…? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»

Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.

– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,

Я аж закляк.

– Злізь з мене, будь-ласка, – повторила вона.

– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…

– Що я що? Не здичавіла?

– Ну, типу того. Ти тут одна?

– Ми всі тут одні, – невдоволено відповіла вона.

Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.

Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.

– Вони завжди були такими? – здивовано питається моя нова знайома.

– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.

– І тобі нормально?

– Краще вже так, ніж одному.

Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.

Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.

Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.

Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга з’явилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.

– Блядь!– від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?

– А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.

– Що проводиш?

– Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?

– Ігнорую? – повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. – Може досить? Пішли краще у вилазку вже.

– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.

Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповільненій зйомці я дивився, як розширились її очі, як губи викривились в подобі усмішки. Простір величезної зали до верхів заповнився її істеричним хохотом.

– Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!

Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і ввійшов у очницю жінки, що сиділа поруч мене. Пройшовши крізь голову, він акуратно виглянув з її потилиці.

Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.

– Подивись на неї! – продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона м’яко провела холодною долонею по щоці і різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона очевидно була мертва.

Чому ж інші нічого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?

І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої шкіри нещасної звисали з поблискуючого білизною черепа.

– Як?

– Тепер розумієш? – відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!

– Як ти це зробила?

– Ти псих, а не ідіот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозуміти.

– Давно вони… такі?

– Вони завжди такими були, мій милий.

– То це не ти зробила?

– Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого не існує.

Не розуміючи, про що вона, я оглянувся на тіла позаду мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою – тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.

– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.

– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров‘ю в траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідривало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мерці. Це гниття твого власного тіла.