– Я з радістю погуляю з тобою, – повторила вже-не-така-й-незнайомка.

– Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе брейк?

– Завтра, з дванадцяти до четвертої.

– Прекрасно, – відповів я і вперше на цьому кораблі щиро уосміхнувся. – Даси мені свій What’sApp?

– Я надаю перевагу совам.

– Вибач, сови – тільки після третього побачення.

– Тоді What’sApp.

Обмінявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засміялась – знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось інше, окрім як заробити гроші і дожити до кінця контракту.

Проте проблема залишалась: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано. Все-таки ми професіонали.

Добре хоч що залишили лазейку: своє місце в цьому списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тільки мені знайти таку людину, біжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зір і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися океанськими хвилями.

– Куди біжиш, Марк? – почув знайомий голос біля свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою працював перших декілька днів у буфеті. Пам’ятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фальшива звичка, якої я набрався на кораблі.

– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханні випалив стандартний «смол толк» про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозволивши їй нормально відповісти, додав навздогін: – Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?

Куточки її губ припіднялись. На цей раз усмішка стала трохи теплішою.

– Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку… довго гуляти не вийде та й…

– Тоді… могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому списку, а мені правда потрібно вийти, – перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.

Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.

– Нууу… добре. Зараз підемо?

– Навіть не уявляєш, як виручиш мене, – відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді. Пройшло всього декілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.

– Дякую тобі…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собі не повірив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я і правда вклав усю можливу вдячність в те «thank you». Тільки людина, що працювала на лайнері, зрозуміє, наскільки дорогі бувають вільні три хвилини і що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всі необхідні для життя справи: сходити в душ, переодягнутись і навіть не скажу поспати, але полежати із заплющеними очима цілих чотири хвилини.

– You are welcome. Have a good time there, – тихо відповіла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозуміти який я тоді не зміг.

Зрозуміти його я зумію тільки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж мені постійно треба відчути все на собі, аби щось усвідомити? Так, подруго, важко жити, коли ти ідіот. Ще важче, коли ти це розумієш.

То був останній раз, коли я її бачив. Пізніше дізнався, що того тижня вона закінчувала контракт і то був її останній шанс вийти в порт. Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту і уявляю, що б було, якби я вийшов гуляти саме з нею.

«Мене, до речі, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозі до кабіни догнало перше повідомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш ніж відкрити і відповісти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халіфаксі. Але якщо вже починаємо цей захоплюючий діалог – мене, до речі, Марк». Після – відправив декілька смайликів. Так же прийнято спілкуватись в інтернеті, щоб не видати себе за душнілу, яким я, безперечно, є? Але розкривати цього мені поки не хотілось.

«Я знаю.» І підмигуючий смайлик вдогонку.

Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30. Я потер заспані очі і напружив зір, аби розібрати написане.

«Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забудь свій ламінекс», – позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тією дужки? Хіба латиноамериканці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?

«Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені її поки не видали».

Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані. Чому так завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запланувати, так все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш – все йде не так і погано. Так і підмиває зробити неправильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.

«Це проблема?» – мої роздуми перервало наступне повідомлення.

«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з краплею поту для виразності і дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» – дописав.