Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то - на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, - обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.

Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: "Доки можна знущатися надi мною?!" - гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.

Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї - i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi - зовсiм не так, як у справжнього - "дивилися в себе", i з'явився його живий погляд.

XII

Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:

– Iду, iду, поспiшаю...

Клацнув замок - i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився в слiдчого, - напевне, чекав на когось iншого, - брови-щiтки пiдстрибнули на невисокого рiвного лоба.

Трофиновський назвав себе, i Цвiркун С.I., як значилося на двернiй табличцi, здивувався ще бiльше.

"Мабуть, ще нiчого не знає про смерть сусiда", - подумав слiдчий i сказав:

– У мене до вас кiлька питань. Про вашого сусiда.

Очi Цвiркуна жваво блиснули:

– Так я й знав, що до цього справа дiйде!

– До чого - до "цього"?

– Вiдповiднi органи ним зацiкавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слiдчий поцiкавився:

– Ви певнi, що сусiд мусив був щось накоїти?

– Певен, певен, - захитав головою Цвiркун.

– Чому?

– З дивацтвами людина, щоб не сказати бiльше.
– Цвiркун покрутив пальцем бiля скронi i пiдморгнув Трофиновському.
– Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо вiн - чи повiрите?
– цiни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчаковi за малюнок вiддав свiй годинник, їй-богу! Уявляєте? Смiхота!

– Який малюнок?

– А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника i вiддав. Сам бачив, а то нiзащо б не повiрив. Дружки у нього теж один в один, не вiд миру сього. Заведуть розмову про що-небудь - ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрiбницi. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавнiх часiв змiшував фарби ось так. Каже впевнено, нiбито поряд стояв. А другий тому заперечить. I пiшло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шаленi якiсь. Хiппi. Особливо двоє. Високий i тонкий, як жердина, i низенький патлатий.

– Ви часто бували у сусiда?

– Що ви, звiдки? Вiн i не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудiвникiв. Як же, з iншого тiста злiпленi. Нема того, щоб по-сусiдському на чай-каву запросити...

– Звiдки ж про його друзiв знаєте?

– А кричать вони так, що й на сходах чути.

Трофиновський не став уточнювати, як Цвiркун ухитрявся стiльки почути i побачити "на сходах" i навiщо йому це було потрiбно. Вiн уже збагнув, що спiврозмовник може розповiдати про свого сусiда дуже довго i не без упередження. Тому вирiшив урвати словесний потiк:

– Не помiтили, бува, чи не заходив останнiм часом перед вашим вiд'їздом до сусiда хтось iще, крiм постiйних вiдвiдувачiв?

– Ваш? Пiдiсланий?
– Цвiркун хитро примружився.

– Чому "наш"?

– А я одразу змикитив, - по-змовницькому блискаючи очима i вкрай задоволений власною проникливiстю, зашепотiв Цвiркун.
– Чоловiк той був цiлком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на головi чи в одязi. Коротше, нормальний цiлком, зовсiм не такий, як Степура та його друзi.