Пiнському довелося трохи полякати невдах-грабiжникiв, одному навiть прострелив руку, але зате привiв у найближче вiддiлення мiлiцiї всiх чотирьох, троє з яких пiдтримували сповзаючi штани, бо їхнi паски нiс слiдчий...

Трофиновський знову згадав про вiршi i тут раптом почув поквапливi кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповiльнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману нiхто не з'являвся, тiльки оддалiк ледь темнiв розмитий силует.

Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть..." "Десь я читав цi вiршi, - подумалось Трофиновському.
– Мабуть, у журналi. А як там далi?.. "I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту..." Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже... Чому - "мов луки"? Схил, правда... Тут краще: "Зi схилом напiвзiгнутi дороги..."

Вiн поглянув на годинника: "Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!" I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата...

XV

"О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!" Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: "Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!"

Чую iнше, зовсiм iнше... Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став "з особливо важливих", та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч - необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi - абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його - бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це - подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму".

XVI

– Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.

– Звiдки ви дзвоните?

– Тут, на розi, автомат.

"Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше - обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них".

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку - вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький - енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.

– Пости номер один i номер два треба зняти, - мовив Трофиновський.
– Вони бiльше не потрiбнi.

Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:

– У вас є заперечення?

– Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.

– З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк...

Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

– Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури...

Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:

– Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?

– Вибачте, товаришi...

Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. "Що це зi мною дiється?
– подумав Трофиновський.
– От i мама вчора казала..."

– Завдання всiм зрозумiле?
– спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: - Виконуйте!

XVII

Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради "феї квiтiв", як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм - музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.