Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:

— Сержанте! Сержанте Кокілю! Гей, Кокілю! Де ви поділися?

На порозі з’явився невеликий, з довгими руками й коротким тулубом сержант Кокіль, дуже схожий на горилу.

— Слухаю, пане лейтенант.

— Ее… Кокілю, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знову кудись зник. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчати! Га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш служник Нгамі приніс вам вино.

— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?

Висока чорна постать кремезного молодого негра ступила крок уперед, до лейтенанта:

— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.

Лейтенант навіть посміхнувся:

— Ой, яка ти хороша, чорна мавпо! Ну, давай сюди. Але як ти смієш стояти тут отак вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Ху, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Ху!..

Сержант таємниче нахилив голову:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант. Там делегація від негрів.

— Що? Яка делегація?

— Вони прийшли, пане лейтенант, нібито про щось вас просити. Думаю, пане лейтенант, про податки.

Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:

— Вони прийшли делегацією? Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.

— Але, пане лейтенант, — голос Кокіля пролунав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто стурбовані, гм, збуджені… і з ними старі діди…

Хто кому наказує, сержанте Кокілю? Я вам чи ви мені? Га? Мовчати! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..

Знову дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.

Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Це були діди, дві жінки і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.

— Ну, — промовив він, — ну! Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?

Негри загомоніли всі одразу:

— Маса лейтенант, ми голодуємо…

— І наші діти вмирають…

— Ми не маємо чим їх годувати…

— А солдати женуть копати руду…

— У мене взяли єдине теля…

— А у мене навіть посуд…

— Цитьте ви, — гримнув лейтенант Фаберне, — цитьте! Що? Мовчати! Ха-ха, делегація, а галасує мов на базарі. Ну, кажи хтось один.

І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри знову загомоніли:

— Ми не можемо весь час копати руду!

— Маса лейтенант, у нас умирають діти…

— І старі вмирають…

— Ми голодуємо…

— Їмо кору…

— Люди гинуть у болоті…

Далі все поринуло в роздратованому гаморі. Цього лейтенант Фаберне вже не міг стерпіти. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження Кокіля про збудженість негрів, згадав, що сержант живе тут уже кілька років і добре знає негритянські звичаї. Ні, негрів не можна виганяти, виникнуть, на лихо, ускладнення… тоді припиниться видобуток руди. А повернення в Європу? А премія? Ні, треба поговорити з ними.

— Мовчати! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..

Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Та ось висока чорна постать ступила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом! Яке зухвальство! Це був Нгамі, його служник.

— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпо, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчати! Ось я тебе…

А втім, лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:

— Пане лейтенант, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…

Тим часом Нгамі вже почав говорити:

— Маса лейтенант, у мене немає довгих слів. Негри хочуть їсти так само, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей, йому нема кого наймати працювати. Солдати примушують копати руду. А їсти нема, нічого нема… Це літо — зовсім голодне літо. Маса накаже не виганяти копати руду, негри житимуть. Маса звелить копати руду, негр помирає. Негри просять дозволити працювати на полі, потім знову копати руду.