Шкода тільки, що ці бридкі істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одна за одною — можливо, наша їжа для них непридатна, а може, вмирають з нудьги. Адже їхня експедиція, мета якої так і лишається неясною, закінчилася нещасливо. До речі, вони вже не намагаються зберігати риси людини; ці загадкові істоти поступово перетворюються на напівпрозорі мішки, вкриті зморшкуватою шкірою, і скидаються на велетенських медуз чи слимаків. І тільки у великих, круглих, нерухомих очах усе така ж невгамовна лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу, хоч учені і намагаються їх урятувати. Адже вони становлять неабиякий інтерес для науки. Видно, мета їхніх відвідин Землі так і лишиться загадковою”.

БЛИСКАВКА В ПОЛОНІ

Гроза заважала професорові Екслеру. Він підвівся, грюкнувши кріслом, зсунув окуляри на лоб і нервово почав ходити по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні блискавиці й різкі удари грому не допомагали мислити.

А втім, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, коли б не події, що відбулися раніше. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру, і ще швидше заходив навскоси по кімнаті.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

“Любий дядечку! Я захопився роботами місцевих майстрів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Отож і придбав у них цю прекрасну скриню з суцільної брили мармуру і надсилаю її Вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, вкиньте туди, до речі, і мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок свого племінника, що шанує і любить Вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до Вас власною персоною. Ваш Дік”.

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Заходьте!

На порозі стояла худорлява жіноча постать. Економка професора місіс Пунд несміливо промовила:

— Пане професор, — у вас знову незачинене вікно. Боронь боже блискавка вдарить…

— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.

— Мене вже немає… немає!

Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася: місіс Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть легкий присвист, наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і вражений застиг.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала і здригалася. Куля скидалася на їжака, тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а мінилося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збиралася стрибнути в кімнату. Від неї йшло це дивне шипіння: то горіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а блакитне чудо вже м’яко гойднулося, відірвалося од підвіконня й повільно попливло, немов іграшкова повітряна кулька, вздовж кімнати. Воно коливалося, воно плавко оминало речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але не з переляку. Тремтячими губами він прошепотів:

— Куляста блискавка! Виняток із мільярдів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!

Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона поминула вже одну стіну, другу… і повільно наближалася до мармурової скрині.

— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?

Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Він прожогом кинувся до скрині і натужливо відкрив її важке віко.

— Іди… іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!

Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, мов живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.

— Ну, мила, ну, дорогенька моя… лізь у скриню… благаю тебе!