Люка озирнулася:

— Ніби все гаразд. Богдане, струм!

Знайоме шипіння генератора не стурбувало собаки, що вже призвичаївся до опромінювання. Люка легко, впевнено торкнулася шкіри собаки, немов окреслила на ній місце гулі. По кімнаті проплив сморід горілого.

— Фуу, як смердить! — промовив Сашко, гидливо скривившись. Але Люка кинула на нього такий презирливий погляд, що Сашко відразу замовк.

Срібний кінчик “електричного скальпеля” легко розрізав шкіру. Ось Люка обережно встромила “електричний скальпель” між пухлиною і м’язами сетера, що лежав весь час спокійно. Одна… дві… три секунди. Жодної краплини крові! Собака мовби не відчував болю.

Данило Якович полегшено зітхнув:

— Чудово! Але як же так — без крові? І щоб собака нічого не відчував? Я, голубонько, такого не розумію!

Розрізаючи пухлину для мікроскопічного дослідження, Люка спокійно відповіла:

— Все це тому, що наш скальпель, власне, не ріже. Він спалює тіло струмами високої частоти в тому місці, якого торкається. Крім того, під дотиком скальпеля білок крові одразу зсідається. У судинах створюються тромби, згустки білка, що спиняють кров. І все. Цілком, як бачите, асептична операція, під час якої пацієнт не втрачає жодної краплинки крові!..

— І не боляче? Собака навіть не ворухнувся.

— Так. — Люці було приємно від того, що вона може популярно пояснити директорові. — Скальпель одразу спалює нерви. І вони не встигають передати сигналів центральній нервовій системі.

Данило Якович засміявся:

— А й справді просто! Непогано ви вигадали оцю штуку… от, наука!

Після дослідження стало ясно, що пухлину Люка вирізала вдало. Ніяких ознак впливу опромінення на ті чи інші органи або м’язи собаки не виявилося. Люка блискуче впоралася з завданням і змогла з гордістю записати ці наслідки до журналу спостережень.

Проте найцікавіші, найнесподіваніші наслідки дало опромінення курей та яєць. Минуло всього кілька днів од початку роботи експериментаторів. Через поле високої частоти чудесного генератора, який ніс і коливання інфразвуку, пройшло з десяток курей і сотень зо дві яєць для інкубатора. Олд-Бой, що невпинно перевіряв хід роботи, запропонував для прискорення дії опромінення ще один захід. Він сказав Ганні:

— Ми з вами візьмемо яйця з-під квочки, якій лишилося сидіти на яйцях два-три дні. Опромінимо їх і подивимось, як це вплине на майбутніх курчат. Дасте мені таку квочку, Ганно?

— У нас їх немає, Петре Микитовичу, — зауважила дівчина. — Ми кладемо яйця в інкубатор. Доведеться, мабуть, попросити з інших господарств.

— Будь ласка!

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на центральному дворі радгоспу зібралася юрба робітників. Хоч усі вже звикли до дивних наслідків роботи з генератором, але це видовище вразило їх. Данило Якович здивовано спинився й сказав:

— Ну, знаєш, це той… справді, ніколи не бачив такого!

Посеред двору бігала невелика квочка. Вона стурбовано й перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат. Збентежена квочка хвилювалася, намагаючись захистити своїх дітей! Вона широко розставляла крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки. Проте курчата вперто не бажали ховатися під крилами матері. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило. Курчата були дуже великі.

Ось одне з них все-таки спробувало засунути голову під гостинно розпущене крило, та крило накрило саму тільки голову. Курчаті це не сподобалось, і воно побігло далі, залишивши стривожену квочку. Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні! Та звідки ж вони взялися такі?..

Олд-Бой скромно зауважив:

— Як і слід було сподіватися, від опромінених яєць. Заждіть, Даниле Яковичу, ось коли вони підростуть, тоді побачите!

— Ніби якоїсь невідомої породи, — дивувався директор.

Справді, курчата сміливо бігали по двору, здорові, такі ж завбільшки, як і їхня мати. Одне курча підбігло до Данила Яковича і дзьобнуло в чобіт. На чорній шкірі позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Даниле Яковичу, воно чобіт проб’є!

Директор одсмикнув ногу й ніяково усміхнувся:

— Гм… так, так… добряче клюнуло, ніби вдарило… Слухай, Ганно, забери їх куди-небудь. Я в чоботях, а от коли вони дзьобнуть когось у босу ногу, то може бути неприємність. Їй-бо, так вони незабаром, як ти кажеш, Петре, і на справжніх страховищ перетворяться.

Через кілька хвилин він гукнув:

— Ганно! А це що таке?

Вздовж двору поважно й гордовито йшла курка. Вона була така велика, що привертала до себе загальну увагу. І Данило Якович, і Ганна, і Петро, не кажучи вже про робітників, майже перелякано дивилися туди, звідки поважно посувалася курка. За неї через кожні два-три метри рівною лінією лежали білі яйця!

— Хто це розклав яйця?.. — почав сердито Данило Якович, але одразу замовк.

Курка спинилася, якось крутнула хвостом, і позад неї на землі опинилося яйце. Курка озирнулася, подивилась на яйця і рушила далі.