— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.

— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.

— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.

— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!

“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.

Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.

— Люко! Люко!

— Що таке?

— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?

Люка лукаво посміхнулася.

— Недовго. Всього двадцять секунд.

І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:

— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…

А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:

“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”

Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!

Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.

— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!

Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:

— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!

І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..

Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:

— Богдане! Богдане! Швидше сюди!

Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.

— Що т-трапилося?

— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.

Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!

— Як?

— Пам’ятаєш опромінене зерно, що його пожерли пацюки? Тепер пацюки перетворилися на гігантів… Е, та що казати! Зараз сам побачиш!

10. ПАЦЮКИ АТАКУЮТЬ

Поряд з Олд-Боєм і Богданом бігли робітники радгоспу, озброєні палицями й сокирами. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість людей — усе це свідчило про серйозне становище. Сонце зайшло за обрій, на землю опустилися сині сутінки.

“Електрику ще не ввімкнули, — подумав Богдан, — певно, завжди так буває: коли треба, то її нема. “Олд-Бой прискорив ходу:

— Там щось коїться! Богдане, мерщій!

За рогом будинку вони побачили Ганну. Дівчина бігла їм назустріч.

— Ой, лихо! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знову пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються на людей. Я біжу телефонувати…

Куди телефонувати, Ганна не сказала. З-за сарая вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховисько майнуло перед дослідниками і, стрибнувши кілька разів, зникло в напрямі крільчатника. Скрикнувши, Ганна побігла далі. Петро на мить спинився, дивлячись у слід сірій потворі. Він насупив брови, до крові закусив нижню губу.

— Т-ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Богдан, хоч це запитання й було зайве. — Це був… це був…

— Пацюк, — ствердив Олд-Бой. — Та ще й який! Ходімо швидше!

Від крільчатника почулися постріли. Богдан і Олд-Бой здаля побачили, як вгору стрибнула сіра тінь і зникла на даху крільчатника. Юнаки підбігли ближче. Біля входу стояв з рушницею в руках Данило Якович. З ним було ще кілька робітників, озброєних чим попало. Сашко теж тримав напоготові рушницю. Угледівши друзів, він безнадійно махнув вільною рукою.